Тетяна дивилася на старенький будиночок. Так, далеко не хороми, але вона й цьому була неймовірно рада. Після того як вона вийшла з дитячого будинку, її майже три роки ганяли по кабінетах і ніяк не могли дати житло. Це ще добре, що вихованці дитбудинку своїх не кидають. Так і жила: то в одного, то в іншого.
Коли їй сказали, що є тільки будиночок у селі, Тетяна спочатку обурилася. А чиновниця, єхидно посміхаючись, сказала їй, що якщо не влаштовує, то доведеться почекати ще рік-другий. Таня погодилася. Нічого, і в селі люди живуть. А можливо, там навіть легше буде.
Дівчина рішуче відчинила двері, увійшла і чхнула. Так, пил лежав товстими шарами всюди, але був один цілком пристойний плюс: у будинку були хоч якісь меблі. Засукавши рукави, вона взялася за прибирання. Не минуло й півгодини, як у двері постукали.
Таня злякано крикнула: «Так?». Взагалі-то вона, звісно, нікого не чекала. На порозі стояла жінка років сорока п’яти й привітно усміхалася: «Добридень, я до вас. А я думаю, хто це в покинутому будинку хазяйнує?». Таня усміхнулася у відповідь: «Та ось, мені його як сироті дали».
Жінка насупилася: «Як так? Він же майже непридатний для життя. Ох, що ж у світі робиться? Мене Рита звуть, Маргарита Сергіївна або просто тітка Рита». Жінка ступила вперед, роззирнулася: «Як же ти тут житимеш? Це ж суцільний жах». Таня знизала плечима.
«Ну, вибір у мене невеликий, тож поступово відмиї, очищу, полагоджу». «Так, полагоджу… От що, ти тут поки продовжуй, а я зараз домашніх своїх залучу. Разом ми тут швидше впораємося». Таня хотіла зупинити Риту, сказала, що й сама потихеньку, що платити їй все одно нічим.
На словах про гроші Рита зупинилася: «Давай ми відразу домовимося, що не образилася я тільки вперше. І то тому, що ти життя не бачила. У нас у селі всі як одна велика родина, тож розмову про гроші й не заводь. Тут люди відкриті: хочуть допомогти — пропонують допомогу; хочуть продати — так і кажуть. Зрозуміла?»…
