Міцно обіймала і заколисувала, як маленького, від чого Федору ставало хоч трохи, але легше. У той самий перший період після трагедії Федір і не думав про те, що буде з ним далі. Горе поглинуло його, витіснивши з голови всі думки. Хлопчик намагався звикнути до неминучого, прийняти нову дійсність, а над головою його тим часом згущувалися темні хмари.
Найближчих родичів, таких як бабусі, дідусі або рідні дядьки-тітки, у Федора не було. Так вийшло. Батьки його були єдиними дітьми у своїх сім’ях, а їхніх батьків давно вже не було в живих, тож просто не було кому взяти опіку над Федором. Так хлопчик опинився в дитячому будинку. І це було страшно, особливо спочатку. Це як перебувати в лікарні або таборі, але весь час. Чекати, що тебе рано чи пізно заберуть звідси додому, просто не доводилося.
Хлопці-сусіди по палаті Федору дісталися нормальні. Вони не здружилися в повному сенсі цього слова, надто вже різними були, але якось мирно уживалися і сусідили. Але були в дитячому будинку і зовсім інші підлітки. Вони любили знущатися над молодшими і більш беззахисними, самостверджуючись таким чином і зміцнюючи свій авторитет. Найнеприємніше, що вихователі нібито були на боці тих, хто знущається. Можливо, самі їх боялися. Федір так і не вирішив для себе, в чому там була справа, але факт залишався фактом. Вихователі ніколи не карали хуліганів, тільки іноді робили їм зауваження, коли вони зовсім уже перегинали палицю.
Скаржитися було марно, тому Федір просто намагався не потрапляти в поле зору цієї компанії, навчився бути майже невидимкою, тихіше води, нижче трави. Він почувався нещасним і самотнім. Його відвідували сусіди: ті ж тітка Галя з Мишком приходили до нього кожних вихідних, і не з порожніми руками, а з гостинцями. Більшу частину цих солодощів у Федора потім відбирали місцеві хулігани. Сперечатися з ними і захищати своє було марно і навіть небезпечно, тому Федір навіть і не намагався. Він змирився з правилами дитбудинківського життя, а що ще йому залишалося?
Тітка Галя завжди дивилася на Федора з жалістю. Вона намагалася взяти над хлопчиком опіку, але була матір’ю-одиначкою з мізерною зарплатою, та ще й мешкала в орендованій квартирі. Їй просто не дозволили забрати дитину. Добре хоч з псом Ларрі таких проблем не виникло: він спокійно залишився у тітки Галі, і тепер щоранку з ним гуляв Мишко. Для нього це був справжній подвиг, адже всі знали, як Мишко любить поспати вранці, а тут він піднімався ні світ ні зоря і вигулював Ларрі. Федір був йому за це дуже вдячний. До речі, тітка Галя і Мишко майже завжди брали Ларрі з собою, коли відвідували Федора. Пес так радів зустрічі з господарем щоразу, що Федір, незважаючи на свій стан, посміхався.
— Але ти не переживай, — заспокоювала Федора тітка Галя. — Я знайду людей, які заберуть тебе звідси. Твоя мама казала, що у неї є двоюрідна сестра Віка. Вони були дуже дружні в дитинстві. Я її обов’язково знайду. Це ж твоя тітка, рідня.
І знайшла ж. Тітка Галя виконала свою обіцянку. Федір навіть не уявляв, як їй це вдалося, але вона відшукала Вікторію, двоюрідну сестру матері. Та жила в іншому місті з чоловіком. Так вийшло, що родичі з часом майже перестали спілкуватися, виною тому була велика відстань. У кожного свої справи, свої турботи.
Але коли Вікторія почула про те, що сталося з її сестрою і де зараз перебуває Федір, вона не сумнівалася ні хвилини. Вікторія відразу заявила тітці Галі, що забере племінника під опіку. І чоловік її не був проти, тим більше що своїх дітей у подружжя не було. А тут готовий син, та ще й рідня — не доводиться чекати сюрпризів з генами.
Одного ясного сонячного ранку тітка Віка та її чоловік, дядько Віталік, приїхали в дитячий будинок. Тітка Віка була трохи схожа на маму Федора, що відразу ж дуже сподобалося хлопчикові. Дядько Віталік був старший за неї років на десять. Він серйозно і якось по-діловому простягнув Федору руку. Хлопчик тут же зрозумів, що вони подружаться. Так і вийшло. Опікуни забрали Федора в своє місто, і мало того — вони ще й Ларрі з собою прихопили.
У новому місті все було по-іншому. По-перше, воно виявилося набагато більшим за рідне містечко Федора. Тут були широкі багатолюдні вулиці і проспекти, величезні красиві парки, багатоповерхові торгові центри. По-друге, люди тут теж здавалися іншими: вони вічно кудись поспішали, квапилися, боялися не встигнути. Темп життя був явно швидшим, але це Федору навіть подобалося. Взагалі, в цьому чужому спочатку місті Федір вперше по-справжньому видихнув і розправив плечі. Йому тут стало легше, тому що цими вулицями і парками він ніколи не гуляв з татом і мамою. Ніщо тут не нагадувало про колишні щасливі часи, проведені з батьками. І це дивним чином нібито запустило зцілення зраненої душі хлопчика.
Федору тут подобалося все: і його кімната, і тітка Віка з дядьком Віталіком. Вони не намагалися здаватися справжніми батьками, а були скоріше просто друзями і наставниками. Нова школа теж привела хлопчика в захват: величезна, світла, сучасна. Та ще й стільки цікавих гуртків тут було! Федір відразу ж вибрав секцію «Юні інженери». Як же там було цікаво! Вони і креслення будували, і різні механізми конструювали, і в конкурсах брали участь. Приємно було зустріти однодумців, які поділяють твої інтереси.
Викладач Ігор Вікторович відкривав хлопцям дивовижний і захоплюючий світ. Хлопчаки (а серед учнів гуртка були в основному пацани) слухали його, розкривши роти, а потім спільно творили справжнє диво. Одного разу вони навіть їздили всією командою на змагання до столиці. Їхній проєкт тоді посів почесне шосте місце. У призери трохи не потрапили, але це був просто чудовий результат. Тим більше що участь у таких заходах сама по собі свято і задоволення.
Багато в чому завдяки заняттям у гуртку Федір захопився математикою і фізикою. Він навіть брав участь і перемагав в олімпіадах з цих предметів. Ну і до закінчення школи було вже зрозуміло, куди Федір буде вступати. Він вибрав місцевий виш та інженерну спеціальність. Сумнівів у хлопця не було ніяких.
Тітка Віка та дядько Віталік раділи за хлопчика. Вони його всіляко підтримували, допомагали йому в його починаннях, оплачували поїздки і заняття в гуртках, нагороджували за кожен успіх. А дядько Віталік, який колись працював електриком, навіть допомагав хлопцеві розбиратися в складних схемах. Разом вони часом вирішували по-справжньому складні завдання, причому захоплювало це обох рівною мірою. Це дуже зближувало.
Федір був вдячний тітці Віці та дядькові Віталіку за те, що ті його не кинули. Прийняли в сім’ю, оточили турботою і любов’ю, виростили. Анна знала цих людей, встигла познайомитися. Добрі, хороші, прості. Вони до неї, Анни, обраниці Федора, ставилися з повагою і теплотою. Тітка Віка постійно робила їй якісь маленькі подарунки. Поступово й Анна дуже зблизилася з ними.
Добре, що їх зараз уже немає. Ця думка раптово пронизала Анну як блискавка. Жінка навіть зупинилася і опустилася на лавку в лікарняному скверику. Вперше вона подумала про тітку Віку і дядька Віталіка ось так. Вона ж сумувала за ними. Дядька Віталіка не стало 15 років тому, тітки Віки немає з ними вже майже чотири роки. Хороші, доброзичливі люди. Вони не дожили до того моменту, коли з їхнім улюбленим Федором, якого вони ростили як свого сина, трапилася така ось біда. Вони завжди переживали і хвилювалися за нього. Анна й уявити собі не могла, як би тітка Віка і дядько Віталік зараз себе почували, дивлячись на Федора.
До очей Анни знову підступили сльози. Жінка силою волі загнала їх кудись всередину. Не час зараз розкисати. Та й Федір — він же живий, бореться, старається. Йому потрібна підтримка дружини, а не її сльози. Анна ж завжди його підтримувала. Ось і зараз теж повинна.
Так, це було справді так. Анна підтримувала будь-які ідеї та починання свого чоловіка. Відразу після університету Федора запросили на роботу в одну з найбільших компаній міста. Зарплату запропонували високу, і навіть квартиру відомчу дали як перспективному співробітнику. Федір добре показав себе за роки навчання: брав участь в олімпіадах і конференціях, підробляв у лабораторії при виші, публікувався у професійних виданнях. Звичайно, такого студента не могли не помітити. Анна пишалася нареченим.
На той момент Федір уже встиг зробити їй пропозицію, яку вона, звичайно ж, тут же прийняла без всяких манірних роздумів. Федір та Анна одружилися і оселилися в квартирі, отриманій від нового роботодавця. Але минуло два роки, і Федір вирішив почати свою справу. На той момент вони вже купили свою квартиру в іпотеку і цілком могли покинути відомче житло. Їм було куди піти. Це був ризикований крок, тому що на одній чаші терезів був стабільний і вельми непоганий заробіток, кар’єрні перспективи, підстраховка з усіх боків, а з іншого — повна невідомість…
