Федір зітхнув тоді і не став сперечатися. Але пізніше, через деякий час, він ще не раз повертався до цієї розмови. Анна вперто стояла на своєму. Вона була впевнена, що не хоче брати в сім’ю дитбудинківського малюка, від якого невідомо чого чекати. Рідко коли в такій установі опиняється дитина з хорошої сім’ї. В основному це діти маргіналів, а гени — річ вельми сильна. У цьому Анна була впевнена. Вона ж бачила своїх учнів — не тільки дитбудинківців, а й сімейних дітей. Бачила учнів та їхніх батьків. У неї було достатньо досвіду для того, щоб зробити такий висновок: гени вирішують все. Ніяке виховання не допоможе зробити нобелівського лауреата з нащадка алкоголіків.
Зрозумівши, що дружину йому не переконати, Федір припинив свої спроби. Він знову з головою поринув у роботу. Робота його надихала, захоплювала, радувала, була його дітищем. І Анну такий стан справ цілком влаштовував. Звичайно, Анна мріяла колись про дітей. Але саме про своїх дітей. Про дитину, в якій тече їхня з Федором кров. Іншої їй не потрібно. Ламати себе Анна вже точно не збиралася.
Пролетіли роки. Життя Анни текло спокійно і розмірено. Їй було тепло і легко поруч із Федором. Вони, як і раніше, розуміли одне одного з півслова. А іноді й цього не було потрібно, вистачало й погляду. Подружжя багато подорожувало, спілкувалося з друзями. Загалом, вели чудове життя, повне яскравих і світлих моментів. І тут така трагедія. Це ДТП — просто як грім серед ясного неба.
Федір опинився в лікарні. Він уже тривалий час перебував у комі. Лікарі лише розводили руками. Прогнози були вельми туманні. За будь-якого розкладу життя колишнім уже не буде. Анні було все одно. Аби Федір вижив. Аби залишився з нею, хоч який.
Анна важко зітхнула, піднялася з лавки і попрямувала до виходу з лікарняного скверу. Автомобіль вона припаркувала досить далеко: ближче просто місць не було. Анна йшла по парковці, як раптом її хтось гукнув.
— Не проходь повз, красуне! — пролунав позаду жінки старечий, трохи скрипучий голос.
Анна здригнулася. Давно її на вулиці так не називали — красуня. Та й у колишні часи це були в основному молоді люди, а тут старенька. Анна зустрілася поглядом з чорними очима старої циганки. Дві довгі коси, колись темні, тепер майже повністю сиві. Смаглява, поцяткована зморшками шкіра, гострі вилиці. А ось зуби на диво білі і міцні, як у молодої жінки. Циганка дивилася на Анну і посміхалася.
— Ви це мені?
— Тобі, тобі, — підтвердила циганка в яскравому вбранні. Вона повільно наближалася до Анни.
Анна вирішила було, що циганка зараз почне клянчити у неї гроші або запропонує поворожити за невелику плату. Чого ще від таких очікувати? Але старенька здивувала Анну наступною фразою:
— Я бачу, тобі допомога потрібна. Тобі і коханому твоєму.
— Ви… ви можете допомогти Федору? — видихнула Анна. У душі її зажевріла надія. Адже бувають же дива на світі. А раптом це справжня чаклунка, яка, як у казці, розчаклує Федора, і все у них буде добре? Адже дізналася ж звідкись циганка, що коханому Анни потрібна допомога. Значить, володіє якоюсь надприродною силою.
— Так, я можу допомогти твоєму чоловікові, — кивнула циганка. Вона вже підійшла до Анни майже впритул. — Але тільки допомогти не так, як тобі того хочеться. Йому потрібно піти.
— Що ви таке говорите? — Анну охопив страх. Їй захотілося розвернутися і втекти геть від цієї дивної жінки. Але чомусь вона цього не зробила.
— Доведеться тобі з цим змиритися. Йому потрібно піти. Час настав. Але його тут тримаєш ти. І одна важлива справа. Незакінчена справа. Йому погано. Йому важко. Йому потрібно йти, але його тягне цей вантаж.
— Ви мене лякаєте…
— А ти не бійся. Просто вислухай. Ти повинна йому допомогти. Повинна закінчити його справу. І тоді все буде так, як потрібно.
— Яка ще справа? Це маячня якась.
— Яка справа, того я не бачу. Але дуже важлива справа, раз він піти через неї не може. Ти, мила, ось що зроби. Додому повернешся, зазирни у внутрішню кишеню куртки чоловіка свого. Старої куртки. Він її рідко одягав раніше. Не дуже вона йому подобалася. Є у нього така річ. Згадай.
Анна замислилася. На думку відразу ж спав пуховик Федора. Сірий пуховик, який йому ніколи не подобався. Він його й одягав пару разів усього. Зараз пуховик висів у гардеробній. Якщо і була така річ у Федора, то це точно ця куртка.
— По очах бачу, ти зрозуміла, про що мова, — задоволено кивнула циганка. — Коли прийдеш додому, відразу ж у кишенях пошукай. Ти знайдеш. Ти зрозумієш.
Сказавши так, циганка прийняла вигляд людини, яка щойно виконала свій обов’язок. Більше її з Анною нічого не пов’язувало. Старенька розвернулася і пішла геть.
Анна довго ще дивилася їй услід. Що це було? Божевільна? Вона ж навіть грошей з неї не взяла за своє дивне пророцтво. Забути б цей епізод, і так проблем вистачає. Викинути б цю дурницю з голови. Але Анна вже розуміла, що забути дивний діалог не вийде. Більше того, вона майже бігом побігла до машини. Тому що… Тому що Анні хотілося якомога швидше залізти в кишеню цього пуховика. Вона буквально згорала від нетерпіння. Анна і боялася знайти щось у кишені куртки, і хотіла цього одночасно.
Вдома Анна, не роззуваючись, кинулася до гардеробної. Ось він, той самий пуховик. Жінка сунула руки в зовнішні кишені. Порожньо. Зазирнула в нагрудну кишеню. Там теж нічого. Розчаровано зітхнула. Вона ж була майже впевнена, що біля лікарні з нею сталося щось незрозуміле. А насправді… Їй всього лише зустрілася ненормальна циганка, тільки й усього. Напевно, Анна просто була зараз у такому стані, коли хочеться вірити в диво…
