— Я зараз поспішаю вже. Потрібно Сергійка зі школи забрати. А потім поїдемо на заняття з вокалу. Він так любить ці уроки. Його всі хвалять. Він з кожним днем все сильніший. А ще Сергійко за тобою дуже сумує. Хотів зі мною сьогодні приїхати, але уроки… Ми потім разом приїдемо, пізніше. Ну, бувай. До зустрічі.
Анна розвернулася і пішла до виходу з кладовища. З моменту, коли не стало Федора, минув майже рік. А за цей час багато що сталося. Події змінювали одна одну з такою швидкістю, що Анна ледве встигала. Але такий ритм її цілком влаштовував.
Після розмови з Максом Анна вирушила в дитячий будинок, щоб познайомитися з Сергійком. У неї не було ні найменших сумнівів у тому, що вона доведе справу чоловіка до кінця. Допоможе знедоленій дитині проявити себе. Домогтися успіху. Стати зіркою. Макс переконав жінку, що у Сергійка для цього є все, що потрібно: талант, працьовитість, завзятість, готовність працювати.
Побачивши Сергійка, Анна ледве втрималася від зітхання. Цей хлопчик — він чимось зовні був схожий на неї саму. Ніби вони родичами були. Блакитні очі, світле волосся, навіть ямочка на підборідді. Хлопчик виявився напрочуд легким і приємним у спілкуванні. Вихований, чуйний, милий. Він зовсім не був схожий на образ дитбудинківської дитини, який сформувався в голові у Анни, хоча й виховувався в казенних стінах з самого народження.
Дізнавшись, що з його улюбленим Федором Миколайовичем трапилася така біда, хлопчик не стримав сліз. І це теж було дуже зворушливо.
— Я можу його побачити? — запитав він.
— Зараз краще не треба, малюк, — похитала головою Анна. — Ось коли одужає…
Але в той момент жінка вже розуміла: Федір навряд чи викарабкається. Тільки ось дитині сказати таке вона не могла. Ніяк не могла.
Анна відновила роботу з Сергійком. Макс із задоволенням допомагав їй у всьому. Він теж дуже хотів, щоб у Сергійка все вийшло. До конкурсу залишалося мало часу, потрібно було поспішати. Роботи було багато. Але Сергійко гідно витримував такі перевантаження. Не скаржився, не вередував, не думав навіть про втому. Часто після студії він залишався ночувати у Анни. Жінка домовилася з керівництвом дитячого будинку. Їм пішли назустріч. Ще б пак, адже якщо Сергійко, хлопчик з їхнього дитячого будинку, стане зіркою, це ж який їм жирний плюс. Поступово Анна і Сергійко якось подружилися і дуже зблизилися. Вони стали одне одному нібито рідними. Ну і, звичайно, Анна почала оформляти опіку над дитиною. Сергійко був дуже радий цьому. Йому, здається, навіть не вірилося в таке щастя спочатку.
Анна встигла розповісти про все чоловікові. Одного разу вона прийшла, як зазвичай, відвідати його, і Федір відкрив очі. Він і раніше іноді так робив, але тоді його погляд виглядав порожнім і безжиттєвим. А тут він нібито впізнав Анну. Та взяла його за руку і почала ділитися новинами. Вона говорила про це чоловікові і раніше, але зараз Анна була майже впевнена: чоловік її чує, і йому дуже важлива ця інформація.
— Ми з Сергійком готуємося до конкурсу. Він великий молодець. Ми все встигнемо, у нас вийде. А ще… ще я оформляю на нього опіку. Сподіваюся, що ти не проти? Ти мав рацію, коли говорив про дитину з дитячого будинку, а я помилялася. А Сергійко — він такий наш, навіть не знаю, як це описати. Не ми його рідні батьки, але він наш. Повністю наша людина.
Анна поспішала, говорила сумбурно, але Федір її розумів. Це було видно по його очах. А ще він посміхнувся. Посміхнувся, коли почув про оформлення опіки. Цією посмішкою він явно схвалював все, що робила Анна. Його це радувало. Скоро Федір знову закрив очі і пішов кудись далеко. Але у Анни в душі зажевріла надія. Свідомість явно повернулася до її чоловіка, хоч і на зовсім нетривалий час. І це ж просто чудовий знак…
