Ранкове весняне сонце гріло й освітлювало веранду, на якій у старому, потертому кріслі сиділа дівчина. На її колінах лежав великий рудий кіт, який вуркотів, мов трактор. Очі в обох були заплющені, і лише легкий подих вітру час від часу змушував здригатися вії дівчини та водити вухами кота. Умиротворену тишу порушив різкий жіночий голос:
— Настю!
— Так, тітко Машо, — миттю отямилася від мрій дівчина.
Кіт зрозумів, що його блаженство скінчилося, і зіскочив із колін. З будинку вийшла літня жінка. Попри поважний вік, вона була високою, статною і зовсім не схожою на мешканку села. Їй би прогулюватися музеями, дефілювати у фоє театру під руку з подругою, обмахуючись щойно купленою програмкою. Або ж неспішно походжати парком із маленькою сумочкою, зображуючи світську даму минулого, а може, навіть позаминулого століття.
— Знову цього кота приваджуєш? Недарма кажуть, що руді коти найхитріші. Спочатку свої господарі приголублять, потім іде по сусідах.
— Він же чарівний, як такого не погладити? — усміхнулася Настя.
— Гаразд, нехай іде до себе додому, — махнула рукою жінка й поцікавилася у племінниці: — Ти готова? Ходімо? Тільки взуй чоботи, у лісі сиро.
Дівчина швидко обтрусила свою розтягнуту кофту від котячої шерсті, підтягнула джинси і, вставивши ноги в гумові чоботи, явно більші за розміром, ніж потрібно, пішла за тіткою.
— А квіти? — поцікавилася вона у родички, спустившись із ганку.
— Точно, квіти, — схаменулася дама. — Зайди на кухню, забери з вази, та не забудь двері прикрити.
Незабаром Настя наздогнала тітку Машу, і вони удвох закрокували через поле до найближчого лісу, на околиці якого знаходилося сільське кладовище. Останні пару років цей цвинтар став для Насті буквально другим домом, вірніше третім, якщо рахувати сільську хату тітоньки. Дівчина жила в батьківській квартирі в місті, а сюди приїжджала часто, ледь не раз на місяць, і щоразу вони незмінно ходили на кладовище, де були поховані Настині батько й мати. Той день, коли вони потрапили в страшну аварію і не вижили, дівчина намагалася згадувати якомога рідше.
Вона намагалася чіплятися за приємні спогади: ось улюблена татова кружка, яку він завжди мив по-особливому і ставив на підвіконня ближче до місця, де сидів. Зараз, коли вдома посуд мила одна Настя, вона робила точно так само. А ось мамин улюблений трельяж, за стулками якого причаїлися полички з прикрасами та косметикою. Дівчина тепер виглядала в нього, згадувала маму і крутилася перед дзеркалом, як і вона. І все ж іноді вночі, а то й посеред білого дня на роботі, Настю раптом охоплював такий відчай.
Дівчина насилу ковтала клубок, що підкотив до горла, крадькома витирала сльози й розуміла — час їхати до тітки Маші. Могил на кладовищі було більше, ніж жителів у рідному батьковому селі. Молодь виїжджала в міста, а старі залишалися тут, на рідній землі. Так і Машин батько колись переїхав у місто, вивчився на інженера й не думав про те, щоб повернутися в село. І лише за рік до загибелі, ніби передчуваючи щось, тато раптом сказав своїм домашнім:
— Якщо зі мною щось трапиться, я хочу лежати там, недалеко від батьків.
— Ігоре, ти що, — обурилася тоді мама, — що може статися? Тобі ж тільки сорок п’ять.
— Ну, хіба мало, — знизав він плечима. — Ніколи не знаєш, де та цеглина, яка тобі на голову впаде. Ніхто не чекав, наприклад, що мої батьки так рано підуть із життя, і мене виховуватиме сестра. Ні, звісно, якщо вам буде зовсім незручно, то можете чинити, як знаєте, мені на той час, гадаю, буде вже все одно. Але якщо раптом вийде…
«Цеглиною» виявився старий самоскид, у якого відмовили гальма, і він скинув батьківський легковик у глибокий кювет. Та кілька разів перекинулася і встала на колеса, як ні в чому не бувало. Тільки ось батьки, на відміну від машини, повернутися до життя вже не змогли. Все вийшло так, як тато і просив. Миттєво залишившись сиротою, Настя при всьому бажанні не змогла б поховати їх у місті — стільки коштів у неї не було.
Решта родичів хоч і висловлювали свої глибокі співчуття, але грошима допомагати відмовилися. І тільки старша сестра батька, тітка Маша, запропонувала перевезти батьків у село і дати їм останній притулок саме тут, на сільському цвинтарі. Тітка Маша була старша за свого брата на вісімнадцять років. Вона виховувала брата сама після смерті їхніх батьків, коли Ігорю ледь виповнилося сім. До того ж жінка за своє життя тричі була одружена і двічі поховала своїх чоловіків.
До питань життя і смерті вона ставилася філософськи. І навіть зараз, коли їй ось-ось мало стукнути шістдесят п’ять, Настина тітка не вдарилася в релігію чи в містику, як це часто буває з людьми у віці, а продовжувала дотримуватися принципів матеріалізму.
«Там, за межею, нічого немає, — нерідко казала вона. — Треба жити тут і зараз».
Саме тому, вийшовши на пенсію і після смерті останнього чоловіка переїхавши жити в рідне село, тітка Маша щоранку обливалася холодною водою з колодязя.
Вона клала на обличчя ранкову освіжаючу маску зі свіжих огірків і робила зарядку, після чого займалася зачіскою, накладала макіяж і виходила у двір при повному параді. Настя дивилася на всі ці процедури старенької, якою вона вважала сестру батька, з подивом.
— Навіщо? — відповідала тітка Маша на її німе запитання. — Це тобі в молодості добре: вмилася — і вже красуня, а мені треба постаратися, щоб у дзеркало на себе дивитися було не гидко.
Так що не вір чуткам, я роблю це не для когось, тим більше не для якогось чоловіка, боронь Боже. Та й де їх, чоловіків-то, зараз взяти? Усі хоч трохи вартісні вже на цвинтарях або ось-ось там будуть. Це роблю для себе, і поки готова займатися зачіскою, макіяжем і зарядкою, значить, я ще жива. Від мене ви скарг не дочекаєтеся. Тітка Маша з братом Ігорем, Настиним батьком, попри велику різницю у віці, були дуже схожі.
Обоє зростом вищі за 180 см, з великими рисами обличчя і розмірами ніг. У жінки був 42-й, що вже зовсім багато для її покоління. Якби в той час, коли тітка Маша була молодою дівчиною, існували сучасні стандарти краси, то вона напевно стала б найвідомішою моделлю. Але жінка обмежилася посадою директора міського ліцею, яку боялися і поважали не тільки всередині рідного колективу, а й у міському відділі освіти. Розповідали історію, що в перший рік свого директорства тітка Маша, на той момент Марія Володимирівна, проходила повз шкільний спортмайданчик.
Дівчатка з 9-го класу почали обурюватися фізруку, що їх змушують бігати 300 метрів.
— Це що ще за заперечення?
