— Окрім її речей, які мені віддали в пансіонаті, нічого. А, ні, — згадала дівчина. — Ще стара валіза, яку вона до мене привезла після того, як поїхала з дому.
— Валіза? — зацікавилася тітка. — Ти заглядала, що там?
— Ні, я обіцяла їй не дивитися до її смерті.
— Ну так, може, відкриємо разом?
Настя провела родичів у свою спальню і витягла з-під ліжка стару й бувалу валізу. Вона була вкрита пилом і мала такий вигляд, наче була старша за всіх присутніх. Можливо, так було і насправді. Замок відкрився легко, і тітка разом із чоловіком сунули туди свої цікаві носи.
І тут же розчхалися: з валізи, як зі стародавньої скрині, тхнуло нафталіном.
— Що це? — взяла двома пальцями тітка ганчірку, що лежала зверху, і підняла її над ліжком.
Темно-синій палантин заіскрився в електричному світлі. Настя замилувалася його красою, але намагалася не подати виду, що їй сподобалася дрібничка.
— Тьху, який мотлох, може, на барахолці продати? — запропонував тітці чоловік.
— Я не буду це продавати, — категорично заявила Настя і забрала з рук жінки палантин. — Ви не забули, що це мій спадок? Переконалися, що нічого цікавого для вас немає? Тоді давайте я приберу його назад.
І дівчина закрила кришку валізи, ледь не вдаривши цікаву тітку по обличчю.
— Ну й спадок! З таким тільки в ретро-вечірках брати участь! — удавано розреготалася мамина сестра, намагаючись приховати своє розчарування і незручність. — Гаразд, нам, мабуть, час. Дуже шкода, що ти залишилася одна-однісінька. Але ми віримо, що ти з усіма труднощами впораєшся.
«Однісінька! — єхидно всміхнулася про себе Настя. — А як же ви? Приїхали, поспівчували й назад у своє комфортне життя? Тоді скатертиною дорога. Сподіваюся, у мене більше не буде причин із вами зустрічатися».
Настя сиділа перед відкритою валізою й обережно, дбайливо виймала звідти акуратно складені речі. Було помітно, що тітка Маша постаралася, вкладаючи їх. Палантин був, мабуть, покладений в останній момент, а під ним, виявилося, сховалося все життя татової сестри. Кожен пам’ятний предмет одягу був загорнутий у полотняний пакет із прикріпленою степлером фотографією, де тітка Маша була саме в цьому вбранні.
Настя спочатку навіть не зрозуміла, навіщо так старалася літня жінка, а потім зраділа. Тітка Маша поставилася до вмісту валізи як до міні-музею власного життя. Вона підписала на звороті кожного знімка рік і причину знімка. Найчастіше це був чийсь день народження або якесь свято. Десь жінка була одна, на інших фотографіях — із чоловіками чи друзями, але скрізь мала такий вигляд, як її запам’ятала племінниця: з гордовито піднятою головою і статною фігурою.
Дівчина розклала речі на підлозі, намагаючись зробити це за хронологією дат, зазначених на знімках. Це було неважко, оскільки речі лежали від нових до старіших. Була навіть одна весільна сукня, та сама, в якій тітка Маша виходила заміж удруге. У першому шлюбі в неї не було такої можливості, а в третьому вона вважала біле вбрання вже недоречним.
На дні валізи залишався тільки один пакет, до якого не було прикріплено жодної фотографії. Настя подумала, що це дивно, і підняла його, щоб подивитися знизу. Можливо, тітка Маша щось переплутала і поклала пакет знімком униз, але й там нічого не виявилося. Серце дівчини забилося сильніше, хоча вона сама не розуміла чому. Усередині пакета виявилася ситцева сукня в горошок.
Коли Настя її стала розгортати, із сукні випав дитячий світло-блакитний чепчик із вишивкою рішельє і старий конверт без адреси, в якому лежав лист італійською мовою.
«Моя дорога Насте, пишу цей лист тобі італійською, тому що знаю, що ніхто, крім тебе, не зможе його прочитати, якщо він раптом, не дай боже, потрапить у чужі руки. І оскільки ти його знайшла, значить, я теж пішла слідом за твоїми батьками.
По-перше, хочу перед тобою повинитися і зізнатися в обмані. Батьківський будинок я не віддала пансіонату за моє утримання. Вони обслуговували мене, отримуючи мою пенсію, а будинок я продала. Гроші лежать на рахунку на пред’явника, і ти можеш їх забрати. Це мій прощальний подарунок тобі як найближчій людині в житті, яка зробила мою старість щасливою. Я нескінченно рада, що ми з тобою провели цей час разом.
По-друге, у мене є до тебе одне прохання. Якщо ти вважатимеш його маразмом старої тітки — що ж, значить, так тому й бути. Мені б хотілося, щоб ти з’їздила в Аргентину. Так-так, не дивуйся, саме туди, хоча це жахливо далеко. Але зараз інший час, усі кордони відкриті, і єдине, що тебе може зупинити, — це відсутність коштів на подорожі. Так ось, на тому самому рахунку їх достатньо.
Недалеко від Буенос-Айреса, в районі Сан-Мігель, є невелике містечко Санта-Марія. За нашими поняттями, це передмістя аргентинської столиці. Колись, у моїй далекій молодості, я там жила і була щаслива».
«Увага студентів старших курсів факультету іноземних мов! У 25-й аудиторії проходитиме відбір перекладачів для супроводу іноземних делегацій, що приїжджають на Олімпіаду. Охочі можуть підходити починаючи з 13 години».
— А що, дівчата, підемо? — обернулася Маша до своїх однокурсниць.
— Та ну їх! У нас останні канікули в житті, на наступний рік уже диплом, а ми цілий місяць літа працювати, чи що, будемо? — протягнула одна з подруг.
— А я в цей час на море їду зі своїм хлопцем, — сказала друга, — у Чорноморськ.
Маша здивувалася:
— Та ви що! Це ж так цікаво! Ми зі справжніми іноземцями розмовляти будемо, не з викладачами чи вчителями, а зі звичайними людьми, які живуть за кордоном. А потім, коли в школі працювати будемо, зможемо нашим учням багато розповісти, поділитися своїми практичними навичками спілкування з іноземцями. Невже вам не хочеться?
— Ні, подумаєш, що в них такого особливого?
