— Не знаю, — знизав плечима проректор. — Запит звідти прийшов саме на вас. Можливо, ви з кимось це обговорювали.
— Ні, ні з ким, — похитала головою дівчина.
— Отже, вас помітили завдяки вашим здібностям. Я ніколи не сумнівався, що в нашому виші навчаються найталановитіші студенти.
— Утім, у нас із вами немає часу для розмов і міркувань. Треба швидко завершити справи, щоб встигнути до призначеного терміну. Тому давайте поквапимося. А коли повернетеся, чекаю від вас докладного звіту про їхню систему навчання. Можливо, для нас там теж знайдеться щось корисне. Напевно знайдеться. Домовилися?
— Так, звісно, — кивнула Маша. — Дякую.
— Нема за що. Щасливо. Не забудьте прийти за квитком.
У глибині душі Маша розуміла, що це все не проста випадковість. Але навіть самій собі боялася зізнатися, що її від’їзд влаштував Андреа. «Але як він міг? Він же не має ніякого відношення до освіти і до університету. Він же всього-на-всього лікар збірної», — долали дівчину сумніви.
Плутано вона пояснила батькам, що виграла поїздку в Аргентину за свою хорошу успішність і в найближчий рік буде вдосконалювати там свою іспанську. Батько з матір’ю погодилися досить легко. Маша була вже цілком самостійною дівчиною, а на руках у них був маленький син, який тільки наступного року піде до школи. І, звісно ж, успіхи дорослої доньки не тільки радували, а й якоюсь мірою полегшували їхнє життя.
Машині сумніви відпали, коли в залі прильоту вона побачила кучеряву голову коханої людини, що височіла над іншими.
— Я не отримала твоєї відповіді, — обійняла вона Андреа.
— Я її і не писав, — поцілував він кохану. — Навіщо, якщо я зміг влаштувати твій переїзд сюди?
— Мій переїзд? Але я ж тут всього на час практики у вашому університеті.
Чоловік похитав головою:
— Ні, тепер я тебе нікуди не відпущу. Я так довго домагався твоєї поїздки, підняв усі свої знайомства, дійшов мало не до міністра. Тепер тобі доведеться звикнути жити зі мною і нашою дитиною, яка скоро народиться тут, в Аргентині.
Дівчина уткнулася йому в плече і знову заплакала. Цього разу від щастя.
Після того, як народився Анджело, Андреа через тих самих знайомих, які влаштували приїзд Маші, зробив їй продовження практики ще на півроку. У рідний інститут летіли листи про успішне проходження їхньою студенткою всіх ступенів навчання, хоча це було правдою лише частково. Маша з’являлася на заняттях рідко, і викладачі постійно проявляли до неї поблажливість, вважаючи, що вільне володіння їхньою мовою саме по собі вже підстава для виставлення заліків та іспитів. Нарешті, дівчина стала збиратися додому.
— Мені потрібно познайомити батьків і брата з нашим сином, — пояснила вона Андреа і запропонувала: — Поїхали разом. Ми можемо сказати, що ми одружені. Ніхто перевіряти цього не буде.
— Я нікуди не поїду і тебе не пущу, — раптом заявив чоловік.
— Як це не пустиш? — здивувалася Маша, яка почула вперше від Андреа розмову в такому тоні.
— Нічого тобі там, за залізною завісою, робити.
— Андреа, ти що? Ти сам же там був, бачив, як ми живемо. Ми звичайні люди, такі самі, як і ви.
— Ні. Якщо ти поїдеш туди, то не повернешся. Тебе обов’язково схоплять, і я більше ніколи не побачу ні тебе, ні сина. Я тебе не пущу, і Анджело не дам увезти.
— Ти що, вирішив замкнути мене тут? — обурилася дівчина.
— Чому замкнути? Ти можеш їздити по всій Аргентині, а захочеш — так і по всій Латинській Америці, але до батьків через океан ти не полетиш.
— Чому ти вирішив, що маєш право розпоряджатися моїм життям?
— Тому що ти, наш син — тепер моя сім’я, і я за вас відповідаю.
Напевно, Маша б змирилася з таким станом справ, тільки ось у неї раптово померла мама, і в Андреа не було аргументів, щоб не пустити її на похорон. «Мама» — це слово було святим і в їхній культурі. Чоловік навіть відчував себе певною мірою винним, що Марії не вдалося попрощатися з найближчою людиною. Тому він сам купив їй квиток і пообіцяв, що візьме синові найкращу няню і буде з нетерпінням чекати Машиного повернення.
Через місяць після смерті дружини батько Ігоря і Маші потрапив до лікарні з апендицитом, і ця, здавалося б, елементарна операція стала причиною його відходу з життя. Дівчина так і не встигла сказати батькам, що у них є онук. Мало того, тепер семирічний брат залишився повністю під її опікою. Дівчина розривалася між бажанням побачити й обійняти свого маленького сина та обов’язком піклуватися про Ігоря. Багато сліз було пролито в подушку, але в якийсь момент Марія зважилася і написала Андреа, що не може віддати власного брата в дитячий будинок. Зрештою, в Анджело був батько, а в Ігоря, крім неї, нікого не залишилося.
Відповідь на її лист з Аргентини так і не прийшла. Маша відправила ще одне, Андреа, як і раніше, мовчав. Серце матері рвалося до власної дитини, але любов і відповідальність за брата були важливішими. Марія не знала, що й думати. Раптом щось трапилося з її чоловіками? Вона спробувала дізнатися, як знайти людину в іншій країні, коли несподівано знайшла в поштовій скриньці конверт із численними штампами із Санта-Марії.
Андреа писав, що зустрів іншу дівчину, аргентинку, і вона прийняла Анджело як власного сина, а зараз чекає на їхню спільну дитину.
«Ти можеш приїжджати до сина, коли захочеш. Але ти ж сама винна, що кинула нас із ним удвох. Мені потрібна була помічниця, і Б’янка погодилася бути його нянею. Ти далеко, а поруч виявилася прекрасна, добра й уважна дівчина. До того ж вона прекрасно знає потреби Анджело і вміла передбачати мої бажання. Тому ми й полюбили одне одного».
Скільки ночей проплакала Маша над цим листом — і не злічити. Вона прекрасно розуміла, що в неї ніколи не буде можливості побачити свого сина. Але одного разу, вже глибоко вночі, дівчина рішуче встала, вийшла на вулицю і піднесла сірник до вже неабияк пошарпаного й зачитаного паперу. Разом із тим листом вона спалила своє колишнє життя.
— Ола, сеньйорито, комо естас? — смаглявий чоловік солідного віку підійшов до Насті в аеропорту Буенос-Айреса, ледве вона вийшла на стоянку автобусів, слідуючи за вказівниками.
Дівчина трохи сторопіла від звучання незнайомої мови, потім згадала все, що змогла вивчити в інтернеті.
— Ола, парлос італьяно? — незнайомець заперечливо похитав головою, бурмочучи щось собі під ніс, потім підняв розкриті долоні, закликаючи Настю зупинитися.
— Пор фавор, сеньйорито, пліз, ун моменто! — дівчина нікуди не поспішала. Вона встала на зупинці з вивіскою «Центр міста» і почала чекати транспорт.
— Мі скузі, ви розмовляєте італійською? — почула вона ззаду голос і обернулася. Поруч із літнім чоловіком стояв молодий високий кучерявий хлопець і з усмішкою дивився на неї.
— Так, — відповіла йому Настя мовою, яку знала, — я розмовляю італійською.
— Вам допомогти? Куди вас відвезти?
