— Під такий опис підходять усі будинки в окрузі. Може, є якийсь прикметний знак?
— На жаль, мені про це невідомо, крім того, що будинок має бути старий, він був більше ніж сорок років тому.
— А як звуть ту людину, яку ви шукаєте, вашого кузена?
— Анджело. Його звуть Анджело.
Супутник із жалем подивився на дівчину.
— Та в нас третина міста — Анджело. Від глибоких старих до п’ятирічних хлопчаків. У мене, наприклад, старший брат Анджело.
— У вас є старший брат?
Настя спеціально змінила тему розмови, щоб не зневіритися завчасно. Їй стало здаватися, що вона даремно затіяла цю поїздку, не потрібно було потурати померлій тітці та залишити її останнє бажання нереалізованим. Справді, як можна знайти в такій далині людину, про яку ти тільки й знаєш, що ім’я та прізвище, дані при народженні, і вік.
Може бути, він давно виїхав із Санта-Марії, та й з Аргентини зовсім. Можливо, що змінив ім’я та прізвище. Зрештою, існує ймовірність, про яку навіть думати не хочеться, — що його немає в живих. Можливо, він помер від хвороби ще в дитинстві або потім від нещасного випадку. «От якби мого батька хто-небудь зараз шукав, — думала Настя, — теж адже навряд чи б зміг знайти».
Маріо розповів дівчині щось про свою сім’ю, про будинок, у якому вони живуть, але Настя його майже не слухала, глибоко занурившись у власні думки. Раптом машина пригальмувала біля відкритої веранди якогось кафе.
— Давай ми тут сядемо й поговоримо. Он готель, про який ти говорила, — показав їй на чотириповерхову будівлю Маріо, номер у якому дівчина забронювала. — Я тебе туди проведу. Але ти розкажи мені все, що знаєш, і я постараюся тобі допомогти знайти кузена. Не хвилюйся, це кафе тримає мій брат, так що платити за каву не доведеться.
— Той, який Анджело? — усміхнулася дівчина.
— Ні, середній брат Санті, Сантьяго. Я наймолодший, — підморгнув молодий чоловік і посадив Настю за столик.
— Усе, що я знаю, — зі зітханням промовила Настя, — так це те, що мого кузена звуть Анджело. Йому сорок один або сорок два роки. Його батька звали Андреа Морено, а матір — Б’янка.
Маріо, так і не встигнувши зробити ковток кави, здригнувся як від удару.
— Ти зараз пожартувала?
— Ні, — не зрозуміла його запитання дівчина. — Ти просив розповісти, що мені відомо, ось я і кажу.
— Мого батька звуть Андреа Морено, а матір — Б’янка. Мого старшого брата звуть Анджело, і йому сорок три. Мого середнього брата звуть Сантьяго, і йому сорок один, а мені тридцять два.
Настя дивилася в усі очі на Маріо і не могла повірити в те, що сталося. По її щоках потекли сльози.
— Я зараз, — схопився молодий чоловік з-за столу і закричав у відчинені двері кафе: — Санті, Санті, кидай усе і йди швидше сюди, це терміново!
У тому, що Сантьяго був братом Маріо, не залишалося жодних сумнівів, варто було на них тільки поглянути, коли вони стояли поруч.
Хіба що старший був трохи нижчим і товстішим, але обличчя в них були дуже схожі. Маріо швидко-швидко, майже захлинаючись, заговорив щось братові іспанською.
— Ти що вигадуєш? Може, ти просто її неправильно зрозумів? — італійською відповів йому Санті.
— Настя говорить італійською, — кивнув у бік дівчини молодший брат.
— Тоді давай обговоримо це все разом.
Почувши всю розповідь з вуст Насті заново, Санті зайшов усередину свого кафе, віддав розпорядження помічниці, після чого повернувся і сів у машину до брата.
— Батьки тільки вчора повернулися з відпочинку. Поїхали, заїдемо і запитаємо у них. Напевно вони нам усе пояснять.
— А Анджело? — тихо поцікавилася дівчина, боячись почути відповідь. — Він де?
Маріо обернувся з водійського сидіння назад і, широко посміхаючись, вимовив:
