— Дімо, Дімо, хто-небудь, допоможіть йому! — кричала Марія і прокидалася в холодному поту.
Після загибелі чоловіка минуло майже три роки, а їй знову і знову доводилося переживати уві сні той моторошний момент. Марія розплющувала очі, насилу розуміючи, що все в минулому, вставала і йшла на кухню випити холодної води. Прописані лікарем ліки зовсім не допомагали, і Марія розуміла, що її вилікує тільки час. Але цей час, якого раніше катастрофічно не вистачало, тепер для Марії безжалісно тягнувся без рідної людини поруч.
— Мамо, що, тобі знову погано? — на кухню зайшов старший син Данило. — Ти ліки пила?
— Нічого, синку, мені вже краще, — тихо сказала Марія і обійняла сина. — Я так тебе люблю.
— Я тебе теж, мамо, — відповів не по роках дорослий хлопчик, на чиї плечі лягла частина виховання молодшого брата і сестри. — Йди спати, завтра у тебе контрольна з математики.
— А ти? — син подивився на Марію.
— Скоро ляжу. А ти йди, рідний, скоро світати почне.
Данило пішов темним коридором, а Марія дивилася йому вслід. Крім нього у Марії та Дмитра було ще двоє дітей: п’ятикласник Денис та п’ятирічна Даша.
Якби не діти, то Марія, напевно, збожеволіла б від горя. Але саме вони надавали їй сили жити без коханого чоловіка. Марія подивилася на фото Дмитра в рамці й посміхнулася. Вона згадала, як він чекав первістка, оберігаючи дружину від будь-яких труднощів.
— Йди відпочивай, Машуню, а я сам помию посуд, — казав він і забирав з її рук тарілку. — Ти й так цілий день сьогодні на ногах.
— Але ж я не хвора, а вагітна, — сміялася Марія і обіймала чоловіка. — Жінки при надії на заводах працюють, а я всього лише продавчиня у книгарні.
— І не просто продавчиня, а найбільш начитана продавчиня у світі, — жартував Дмитро.
Він брав дружину за руку і відводив у вітальню:
— Ось тобі пульт, дивись свій серіал, а я сам впораюся. Я ж рятувальник як-не-як.
І Марія, щасливо зітхнувши, їла морозиво і дивилася телевізор, поки її рятувальник (а Дмитро і справді працював рятувальником у МНС) натирав до блиску тарілки.
І чому було дивуватися, коли вона, лежачи в палаті після пологів, побачила у вікні четвертого поверху букет польових квітів, який міцно стискала рука чоловіка. Виявилося, він не без допомоги своєї команди підігнав до пологового будинку вишку з люлькою, і все заради того, щоб побачити кохану дружину. Був карантин, і до породіль нікого не пускали.
— Давай назвемо сина Данилом, — сказав Дмитро, коли з трепетом розглядав новонародженого малюка на руках у дружини.
Тоді Марія вперше побачила, як плачуть від щастя сильні чоловіки. А Дмитро плакав, дивлячись на верескливого карапуза, і не соромився своїх сліз.
Коли народився Денис, Дмитро був на зміні й не міг бути поруч із дружиною. Зате вночі, коли двері пологового будинку були зачинені, щоб побачитися з Марією перед тритижневим відрядженням, він заліз у вікно ординаторської, переполохавши черговий медперсонал. Тільки завдяки вмовлянням Марії ті не викликали поліцію. Але побачити дружину і дитину все ж дозволили.
Коли ж Дмитро, попрощавшись, хотів піти тим самим шляхом, його зупинив старий лікар, який щойно приймав пологи.
— Давай-но, брате, через двері, а я тебе проведу. Хочу віддихатися, пологи важкі були.
— Та вже чув я ці крики, — зніяковіло відповів Дмитро. — Мабуть, у вас робота не легша за мою.
Вони ще довго стояли з лікарем, розповідали про випадки зі своєї практики й дійшли спільної думки, що найголовніше в житті — це сім’я. І в ту хвилину Дмитро зрозумів, що хоче ще й донечку. А Марія була з ним повністю згодна.
Тому, коли настав момент, Дмитро був присутній на пологах дружини. На великий подив лікарів, він жодного разу не заплющив очі від страху, не зблід і не знепритомнів. Зате, коли взяв на руки червоний кричущий згорток, раптом заплакав, викликавши шквал емоцій у досвідчених медсестер. Так з’явилася на світ Даша, татусева донечка.
Тепер їх стало п’ятеро.
— У мене два синочки й лапочка-донечка, — гордо казав Дмитро, тримаючи на руках новонароджену доньку.
А Марія була така щаслива, що навіть боялася впустити це щастя. Адже щастя таке крихке, і його легко втратити відразу. Може, тому народна мудрість говорить: щастя любить тишу. Але Дмитро не хотів мовчати, а ділився своїм щастям зі світом.
У них вдома завжди було гамірно і багато дітей, сусіди та друзі часто заходили в гості. Сім’ю завжди тягнуло на пригоди: то всі разом йшли в ліс з наметом, то їхали до моря своїм ходом на старенькому сімейному автомобілі. Але найулюбленішим було зняти будиночок на березі повноводної річки й пожити кілька днів далеко від міста, насолоджуючись течією хвиль, вечірнім багаттям і смачною юшкою з казанка, що так чудово пахла димом.
Ось і цього разу нічого не віщувало біди. Поки дворічна донька спала на веранді, а Марія готувала обід у будиночку біля річки, Дмитро взяв рибальські снасті, двох синів і вирушив на берег вудити рибу. Благо, це було за кілька кроків від житла. У відчинене вікно тільки й чулося: «Підсікай!» — кричав Дмитро, і хором дитячі захоплені голоси: «Оце так рибина!»
Марія посміхалася і поглядала на сплячу доньку. Раптом дитина прокинеться від шуму? Але Даша мирно сопіла на м’якій тахті, заколисана співом птахів, шелестом хвиль і подихом свіжого літнього вітерця.
Раптом увагу Марії привернув крик старшого сина Данила:
