— запитала Марія, крокуючи вулицею і тримаючи малечу за руку.
— Нічого, — зітхнула дівчинка і відвернулася.
Марія не стала розпитувати далі, бо бачила, що донька ось-ось заплаче. Мати знала свою дитину, а тому зробила те, що сподобається саме їй — зайшла в кондитерську. Від усіляких тістечок і тортів у Даші перехопило подих, і настрій одразу покращився. Марія купила все, на що донька показувала пальцем, бо назв ошатних ласощів вона не знала.
І ось через пів години вони виходили з повним пакунком солодощів для всієї родини. Даша навіть трохи поговорила, поки наминала вафельний ріжок із вершковим кремом. Однак про причину поганого настрою так і не розповіла, насупившись на матір. І та вирішила відкласти розмову на більш слушний час.
Маленький секрет поганого настрою ввечері розкрився перед сном, коли, лягаючи в ліжечко і міцно притискаючи старого плюшевого зайчика, Даша розплакалася.
— Чому ти плачеш, рідна? — Марія обійняла доньку. — Розкажи мені, що все-таки сьогодні сталося?
Дівчинка підняла заплакані очі на матір:
— Наш тато помер, так? Він зовсім не полетів у далеку подорож?
Марія була в шоці. Невже брати проговорилися, ввігнавши сестру в безодню горя?
— Хто тобі сказав?
Даша схлипнула і потерла заплакані оченята:
— Вихователька.
— Що? — Марія не очікувала такої відповіді.
— На занятті нам сказали намалювати свою сім’ю. Коли я почала малювати тата, вихователька сказала, що мені його малювати не потрібно, адже він давно помер. А я крикнула їй, що вона дурна тітка і мій тато подорожує.
— А вона що? — Марію трясло від обурення.
— Надія Олександрівна сказала, що краще знати гірку правду, ніж солодку брехню. «А ти брехуха, раз обманюєш власну дитину». А потім мене поставили в куток, — зітхнула Даша.
— За що? — Марія кипіла від такої несправедливості до її дитини.
— За те, що я сказала, що вона зла і нехороша, — відповіла Даша.
— Дівчинко моя, я так тебе люблю. Твій тато пишався б тобою. Він загинув, рятуючи людину, коли ти була зовсім крихіткою. Я і твої брати чекали, коли ти підростеш, щоб усе розповісти. Я не думала, що все так обернеться.
— Мені так шкода, що тато помер, — Даша плакала, уткнувшись обличчям у груди матері. — Я так сумую.
— Ми всі сумуємо. Я буду любити вас удвічі більше: за себе і за вашого тата.
Марія поцілувала доньку в кучеряву верхівку. Цієї ночі мати й донька спали разом, притулившись одна до одної. А поруч на подушці лежав плюшевий зайчик, дбайливо вкритий іграшковою ковдрою з клаптиків. Засинаючи, Марія згадала зворушливі моменти, пов’язані з Дмитром, і мимоволі посміхнулася. Вона подивилася на старенького зайця з очима-намистинками: плюш витерся, і колір був уже не такий яскравий, як раніше. Марія взяла іграшку в руки й відчула приплив ніжності.
Зайчик був першим подарунком від Дмитра. Марія познайомилася з майбутнім чоловіком у десятому класі, куди прийшла новенька учениця. Її сім’я переїхала в новий район, тому довелося змінити й школу.
— Ей, руда, сідай зі мною! — крикнув їй шкільний хуліган Сашко, коли Марія нерішуче переминалася біля дверей і не знала, куди їй подітися.
— Обійдешся! — звернувся до хулігана Дмитро, а потім сказав: — Можеш сісти з Печонкіною за третю парту, там вільно. Думаю, Ліда не буде проти.
— Не буду! — Ліда підійшла до парти й покликала Марію. — Йди сюди, а на Сашка уваги не звертай, він у нас бовдур.
— Дякую! — Марія посміхнулася і зайняла своє місце.
— Тебе як звати? — запитав Дмитро.
— Марія, — почервоніла вона.
— Гарне ім’я, а я Діма. — І хлопець простягнув їй руку.
Марія посміхнулася, згадуючи їхнє перше знайомство. Вони дружили до закінчення школи, а потім їхні доріжки розійшлися. Дмитро вступив до інституту МНС, а Марія пішла вчитися на архіваріуса. На прощання Дмитро подарував Марії цього зайчика.
Справжнє кохання зародилося між Марією та Дмитром на вечорі зустрічі випускників школи. Тоді прийшов весь клас, навіть хуліган Сашко, який тепер був помічником депутата і дуже величався. Марія тоді трохи запізнилася, а тому прийшла в ресторан останньою. Вона так змінилася, що однокласники впізнали її лише за рудими локонами. Зі злегка повненької милашки вона перетворилася на струнку двадцятип’ятирічну дівчину з чудовою фігурою. Її очі сяяли, побачивши шкільних друзів, як два смарагди.
— Машо, тебе й не впізнати, така красуня! — ахнула Ліда.
Сашко витріщив очі й зарозуміло сказав, показуючи на порожній стілець поруч із собою:
— Сідай зі мною, я вмію доглядати за дамами, обіцяю, ти не пошкодуєш.
— Обійдешся! — пожартував Дмитро, дивлячись на спантеличеного помічника депутата, забираючи в нього зайвий стілець і ставлячи його поруч зі своїм місцем. — Маша сяде зі мною, адже у нас із нею є дехто спільний, чи не так?
