Дмитро посміхнувся Марії й підморгнув. Усі завмерли й витріщилися на нього з Марією.
— І хто ж? — не вгамовувався Сашко.
— Заєць! — відповіла Марія і розсміялася.
Після цього вечора Дмитро і Марія більше ніколи не розлучалися. А ще через пів року вони зіграли весілля, запросивши всіх однокласників. Тепер цей зайчик став улюбленою іграшкою їхньої доньки, без якої вона не могла заснути. Марія взяла іграшку і притиснула до себе, сподіваючись, що теплі спогади зігріють поранене серце.
На наступний ранок Даша відмовилася йти в садок.
— А раптом Надія Олександрівна мене знову в куток поставить або не дасть тата намалювати?
— Не поставить, — відповіла Марія, і серце її стислося. — Доню, я тобі обіцяю.
І Даша посміхнулася. Її довірливий і відкритий погляд говорив, що вона беззаперечно вірить матері.
Поснідавши всією сім’єю, вони розійшлися хто куди. Хлопчики побігли до школи, сміючись і обганяючи один одного, а Марія з донькою пішли в дитячий садок. Цього разу Даша взяла із собою зайчика, і Марія зрозуміла, що донька боїться.
Поки Даша гралася з дівчатками в групі, Марія відкликала вбік виховательку і висловила, що її донька отримала справжнісіньку психологічну травму з легкої руки педагога.
— Які всі ніжні стали, — пирхнула Надія Олександрівна. — У мене їх двадцять, і якщо я буду панькатися з кожним, то інші залишаться обділеними моєю увагою.
— В інших, як ви кажете, все гаразд. До того ж ви сунули носа не у свою справу, коли розповіли непідготовленій дитині те, про що вас просили мовчати, — ледве стримуючи гнів, сказала Марія. — І чому ви не дали Даші намалювати її батька, а потім ще її в куток поставили? Відповідайте!
Надія Олександрівна скривила обличчя так, ніби їй прищемили палець. Вона мимоволі кинула погляд убік і сказала:
— Але вона назвала мене злюкою. Не знаю, в чому ще можна звинуватити беззахисну дитину, — пискнула вихователька.
— Так ти і є злюка, — сказала Марія.
— Чому ви звертаєтеся до мене на “ти”? — зло обертаючи очима, прошипіла Надія Олександрівна.
— Тому що так я звертаюся до тих, кого не поважаю. Як тебе взагалі до дітей допустили? — спокійно відповіла Марія і хотіла було забрати Дашу якнайшвидше.
Але тільки вона вийшла в роздягальню, їх наздогнала няня Тома. Це була добра жінка похилого віку, яку дуже любили діти.
— Маріє, Дашенько, почекайте, — тихо сказала вона, ведучи їх у спальню.
— Що сталося? — запитала заінтригована Марія.
Няня Тома, відправивши Дашу під приводом поправити подушки на ліжечках, сказала:
— Я вже говорила завідувачці, що ця вихователька знущається з дівчинки. Але мені не вірять. Коли малеча була маленька і не розуміла, Надія Олександрівна всіляко знущалася з неї. То змусить йти спати за невинну провину, то вилає, то не дасть цукерку, коли всі діти її отримували. А одного разу залишила її в групі саму і не взяла дивитися ляльковий театр, коли до нас артисти приїжджали. Я тоді нишком взяла Дашу із собою, і вона дивилася виставу в мене на руках. Я завжди Дашу захищала від цієї злюки.
— Що? Але за що Надія Олександрівна так ображає мою доньку? — Марія була в шоці від почутого.
— Раніше вона бігала за вашим чоловіком, коли він ще був студентом, і їй здавалося, що вона подобається йому, — відповіла няня Тома. — Я чула, як Надія говорила нашій бухгалтерці, що, мовляв, у них нічого не вийшло після якогось шкільного вечора зустрічі випускників.
Марія була приголомшена розповіддю няні, зате тепер пазл почав складатися.
— Так це вона мене ненавидить, а злість зганяє на доньці! — з жахом вигукнула Марія. — Що робити?
— Пішли до завідувачки, їй усе й розповімо, — твердо вирішила няня Тома.
Сказано — зроблено. Завідувачка була жінкою розумною і справедливою. Вислухавши доводи обох жінок і самої Даші, вона повернулася до Марії й сказала:
— Приношу вам свої глибокі вибачення. Те, що відбувається в нашому дитячому садку, неприйнятно. Обіцяю, що ваша донька буде тут щаслива, а до співробітника я вживу дисциплінарних заходів.
Вона сама взяла Дашу за руку і, мило з нею розмовляючи, повела назад у групу на очах здивованої матері.
Весь робочий день Марія не знаходила собі місця, переживаючи, як там її малеча. Після роботи стурбована мати поспішила в дитячий садок. На її подив, Марію зустріла інша вихователька — молода дівчина, яка представилася Ольгою. На щастя матері, Даша відразу не помітила її приходу, граючи з дівчатками в цікаву гру.
— Мамо! — малеча бігла, широко розкинувши рученята. — А у нас нова вихователька, Ольга Петрівна. Ти бачила?
— Так.
Даша потягнула матір за руку:
— Ходімо, що покажу.
Даша підвела матір до куточка творчості, де в самому центрі висів малюнок її доньки, на якому непевна дитяча рука зобразила саму Дашу, її братів, маму і тата.
— Тобі подобається? Ольга Петрівна сказала, що у мене красиво вийшло. — Даша з гордістю дивилася на матір.
— Краще й не буває, — ледве чутно відповіла Марія, ковтаючи сльози.
Вона відчула, що хтось підійшов ззаду й обійняв її за плечі.
— Все буде добре. Час лікує. Ось побачиш, дитинко, — тихо сказала няня Тома. — А за доньку не хвилюйся. Надію сьогодні звільнили.
Марія обернулася і подивилася на літню жінку. Хотіла щось сказати й не змогла. Сльози потекли з очей, вимиваючи образу, нанесену так легко і жорстоко.
— Ох, бідолашна ти моя! Тяжко, напевно, з трьома дітьми та без чоловіка? — няня Тома по-материнськи обійняла Марію. — Нехай Дашенька ще пограється, а ми з тобою чайку посьорбаємо. У мене сирна запіканка з вечері залишилася. Ходімо, погодую тебе.
Марія посміхнулася крізь сльози. Вона й не пам’ятала, коли востаннє їла в дитячому садку. Напевно, в минулому житті, в пору щасливого, безтурботного дитинства, коли тато і мама були живі. Щойно вона з’їла шматочок ароматної запіканки, одразу згадала той самий смак.
«І як їм вдається так чітко дотримуватися рецепта з покоління в покоління? І чому в мене так смачно не виходить?» — мимоволі подумала Марія, насолоджуючись кожним шматочком частування.
Раптом вона згадала день, коли мав бути випускний у дитячому садку. Тоді прийшла завідувачка і щось шепнула виховательці. Та зойкнула і схопилася за серце, чомусь дивлячись на Машу, яка в цей час із подружкою гралася в ляльки. Маша помітила, що дорослі якось дивно на неї дивляться, і погляди ці були сповнені жалю.
А потім почався випускний бал, де були всі: діти, батьки й бабусі. Але тата і мами Маші не було. Маша видивлялася їх у натовпі батьків, але ніяк не могла знайти. Її занепокоєння наростало, і замість віршика, який вона мала розповісти, Маша запитала, дивлячись на вихователя:
— А де мої мама і тато?
