Вони обіцяли прийти.
У залі повисла мовчанка. Схаменулася музична керівниця, яка завзято заграла польку, і діти пустилися в танок. Танцювала і Маша, забувши про своє запитання. Потім роздавали подарунки й альбоми на пам’ять, а Маша знову згадала про батьків. Їй було прикро. Чому ж вони так і не прийшли? Вона хотіла було заплакати, але тут побачила тітку Зіну — давню подругу матері й батька з дитячого будинку, в якому вони всі троє росли.
Тітка Зіна як могла ухилялася від відповідей Маші цілий день, а потім забрала її до себе додому. А вранці дівчинка дізналася, що її батьки не змогли вижити після страшної аварії. Їхній мікроавтобус упав з мосту, уникаючи зіткнення з вантажівкою. Так маленька Маша відразу з дитячого садка вступила в доросле життя. На щастя, тітка Зіна не віддала дочку подруги в дитячий будинок, а оформила опіку на себе. Крім Маші, в сім’ї жили ще двоє дітей, і теж прийомні.
Марія їла частування, а думки про минуле вихором проносилися в її голові. Треба ж, скільки спогадів може викликати звичайна дитсадкова запіканка.
А час минав і зовсім не лікував. Про відсутність чоловіка і батька нагадувало буквально все: від його порожнього улюбленого крісла до дитячого малюнка. Навіть на прогулянці діти Марії із заздрістю дивилися, як чужі татусі ведуть своїх синів і дочок за руку, вчать кататися на велосипеді або просто перебувають поруч.
Крім того, без підтримки чоловіка грошей у сім’ї катастрофічно не вистачало, попри доплати за втрату годувальника. Доводилося економити на всьому, зокрема й на концертних костюмах для доньки. Тому, коли в дитячому садку було оголошено черговий концерт, де діти співали, танцювали, грали в невеликих сценках і читали вірші, Марія вирішила не витрачати купу грошей на сукню принцеси для Даші, а пошити вбрання з вуалі, яка раніше слугувала фіранкою, і старої шовкової сукні.
— Ой, корону ж забули, — сказала задоволена Даша, надягаючи на голову пластмасову діадему.
Весь вечір вона крутилася перед дзеркалом, а потім сама упакувала вбрання в пакет, щоб одягнути його на генеральній репетиції. Марія була рада, що донька хоч ненадовго забула про своє горе, про яке їй так грубо повідала Надія Олександрівна.
Наступного дня Марії потрібно було затриматися на роботі через інвентаризацію, тож довелося дзвонити старшому синові, щоб той забрав Дашу з садка.
— Гаразд, заберу, але тільки тобі завтра доведеться до школи заглянути, — сказав Данило.
— Навіщо?
— Тебе в школу викликають.
— Чому?
— Ой, мамо, це вже у Дениса питай, бо мені Ніна Іванівна переказала. А ще вона сказала, що не могла до тебе додзвонитися.
— Чому?
— Ой, мам, у тебе стільки питань. Просто Денис їй інший номер телефону дав, і Ніна Іванівна постійно потрапляла в якийсь дурдом, — реготнув старший син.
— Який ще дурдом? — вигукнула Марія. І тихі покупці книгарні злякано подивилися на стривожену продавчиню. — Даниле, що відбувається? — вже пошепки запитала Марія у сина.
— Дениско мовчить, але в нього розбита губа, — відповів Данило, а потім, помовчавши, додав: — А Ніні Іванівні зараз дзвонити не раджу.
— Я зараз приїду, — злякано сказала Марія, хвилюючись за свою середню дитину.
— Не треба, мам, я ж тут, — зовсім по-дорослому сказав Данило, нагадавши їй Дмитра. Той теж усі труднощі брав на себе.
— Добре, вдома поговоримо, — зітхнула Марія і кожною клітинкою тіла відчула, як вона втомилася.
Коли син поклав слухавку, Марія одразу передзвонила молодшому Денису, але той не відповідав, знаючи, що мати на межі. А ось Ніні Іванівні дзвонити не хотілося, знаючи грізний характер класної керівниці. І Марія не стала цього робити, припустивши, що шибайголова Денис все ж винен.
«Розберуся з цим пізніше, — подумала Марія. — Головне, що всі живі-здорові».
Додому Марія поверталася в повній впевненості, що серйозно поговорить про провину Дениса. Але так і не змогла цього зробити, бо, як тільки вона відчинила двері, з порога її зустрів гучний плач Даші. Брати хором її вмовляли перестати, але дівчинка так глибоко горювала, що нічого і нікого не хотіла чути.
Марія, не знімаючи пальта, кинулася до дитини, зовсім забувши про догану синові, про школу і Ніну Іванівну.
— Донечко, що сталося? Хто тебе образив?
Але Даша ще сильніше заплакала, змусивши братів закрити вуха.
— Я більше ту реву із садка забирати не стану. І не проси! — крізь гучний плач сестри крикнув Данило.
— Чому вона плаче? — запитала Марія у сина, сподіваючись на зрозумілу відповідь.
— Не знаю я. Сама запитай. Нам вона нічого не каже, — знизав плечима Денис, який зрозумів, що сьогодні вся увага прикута до сестри і йому можна нічого не боятися.
А Даша все ніяк не могла заспокоїтися. Вона вся почервоніла і тужливо дивилася на матір червоними від сліз очима, витираючи хусточкою опухлий носик.
— Донечко, скажи мені, чому ти плачеш? А то я теж зараз заплачу, — обійнявши малечу, сказала Марія.
— Не плач, мамо. Просто це все сукня винна, — схлипуючи, давлячись сльозами, відповіла Даша.
— Яка сукня? — не зрозуміла Марія.
— Принцесина сукня, — пояснила Даша. — У всіх були нові сукеночки з магазину, такі красиві, ти б бачила. А в мене стара. І дівчатка сміялися. А потім одна тітка сказала, що я злидарка і безбатченко, тому й ходжу в лахмітті. Але ж у лахмітті ходить Баба-Яга, а я принцеса. А хто така злидарка і безбатченко, мам?
Малеча дивилася на матір великими довірливими, як у оленяти, очима і чекала відповіді. Хоч Даша і неправильно назвала слова, змісту яких не знала, але Марія чудово зрозуміла, що хотіла сказати та тітка.
— Це дурні слова, моя хороша, забудь про них, — відповіла Марія. — А ти у мене будеш справжньою принцесою. У тебе буде найкраща сукня, я тобі обіцяю.
— Правда?
