Віра сиділа на лавці у лікарняному сквері й не могла стримати сліз. У розпалі квітень, чудова пора року: свіже листя, що тільки-но розпустилося, лагідне сонце, приємний легкий вітерець, напоєний ароматами нагрітої землі. Віра дуже любила весну, і зараз би гуляти й гуляти, радіти гарній погоді, будувати плани на літо, а вона сидить біля лікарняного корпусу й ридає.
Добре, хоч поруч нікого немає, значить, можна дати волю почуттям. Федір — коханий чоловік, людина, яка приймає Віру й розуміє її як ніхто інший, зараз там, у палаті реанімації.
Ще пів року тому це був міцний, здоровий чоловік, надійний, мов скеля, і поруч із ним усі проблеми здавалися дрібницями. Віра знала, що її чоловік зробить заради неї все: гори переверне, місяць із неба дістане. Він дарував їй відчуття безпеки, захищеності, веселив, коли Віра сумувала, говорив правильні слова підтримки, якщо дружина потребувала підбадьорення. Вони були як дві половинки одного цілого, і хоч це звучить банально, але це справді було так. Здавалося, Федір умів читати думки Віри, та й зараз, лежачи на лікарняному ліжку, весь обплутаний датчиками й дротами від крапельниць, він усе ще намагався підтримувати дружину.
— Нічого, прорвемося, — так сказав Федір сьогодні, коли помітив, що його дружина ось-ось розплачеться. Віра трималася, бо не вистачало ще, щоб Федір зараз витрачав свої останні сили на те, щоб заспокоювати її. Але ж він бачив її наскрізь і, зрозуміло, чудово розумів усі її почуття. «Прорвемося» — це навряд чи, адже Федір знає подробиці свого діагнозу лише в загальних рисах, а от Віра постійно на зв’язку з його лікарем, професором Астаф’євим, світилом сучасної медицини. Батьки Віри підключили всі свої зв’язки, щоб їхній зять потрапив на лікування саме до нього, і коли все вдалося, здавалося, що найстрашніше позаду.
Тепер Федір був у надійних руках, але лікарі, навіть найкращі з них, усе-таки не боги й творити дива не вміють. А Федору могло допомогти тільки диво, і Вірі боляче було бачити чоловіка таким: блідим, виснаженим, із тінями, що залягли під очима. У нього навіть голос змінився, став слабким, ледве чутним, і з кожним днем стан ще зовсім молодого чоловіка погіршувався. Якщо спочатку Віра сподівалася на те, що все владнається, то зараз надії ставало все менше.
— Готуйтеся, — сказав буквально пару днів тому професор Астаф’єв. — Хвороба швидко прогресує, підтримувальна терапія стає дедалі менш ефективною, а життєво важливі показники погіршуються. Відповіді з банку донорів усе немає, і, мабуть, не буде, бо там черги величезні. На жаль, великий ризик, що Федір не дочекається: йому потрібна термінова операція, а донора немає.
Він взагалі до лікарів не звертався, бо з дитинства вирізнявся відмінним здоров’ям, навіть застуди та грип обходили його стороною. Високий, спортивний, енергійний, міцний і витривалий — Федір іноді напівжартома припускав, що його батьки були з відмінним здоров’ям. Віра, дивлячись на свого чоловіка з його густим русявим волоссям, широкою білозубою усмішкою і красивою чистою шкірою, мимоволі замислювалася про те, які ж у них будуть чудові діти. Генетика у Федора явно була непоганою, хоча напевно сказати щось із цього приводу було неможливо, адже чоловік Віри не знав своїх батьків.
Федір виріс у дитячому будинку, у казенних стінах, серед зовсім чужих людей. Коли хлопчик підріс настільки, щоб почати ставити запитання про своє минуле, вихователі спочатку відмахувалися від нього. Потім одна нянечка все-таки розповіла хлопчині правду: з’ясувалося, що мати відмовилася від Федора прямо в пологовому будинку. Начебто це була жінка, що пила — висока, статна, навіть вродлива, але така, що опустилася. Вдома у цієї пані вже було кілька дітей, одне менше іншого, яких їй потрібно було якось годувати й утримувати, а от чоловіка в сім’ї не було.
Тому й вирішила мати Федора, що ще одну дитину вона не потягне, ну й написала відмову. Сказала персоналу на прощання, що, можливо, це найкраще, що вона може зробити для сина, бо є шанс, що його, зовсім іще маленького, візьмуть у сім’ю. Але в сім’ю Федора так і не взяли: час був складний, нестабільний, тоді взагалі мало дітей всиновлювали, та й народжуваність різко впала — люди виживали як могли. Так і виріс Федір у дитячому будинку.
Він розповідав іноді Вірі про свої дитячі роки, говорив нарочито весело, згадував якісь смішні історії, часто згадував друзів. Федір не жалів себе, не скаржився на долю, бо не було цього в його характері — він взагалі на життя волів дивитися з оптимізмом. І все ж Віра розуміла, що її коханій людині довелося нелегко, адже якісь дрібні деталі його розповідей видавали важке дитинство. Наприклад, солодощі, які ділили на всіх вихованців, коли кожному діставалося всього по цукерці, а добавки не передбачалося, або ставлення до дітей озлоблених нянечок та покарання.
Це не кажучи вже про те, що Федору, на відміну від неї — улюбленої та єдиної дочки дбайливих батьків — зовсім нікому було довірити свої переживання, не було від кого отримати підтримку. Здавалося б, людина, що виросла в такому холоді, мала б і сама бути байдужою, неуважною, відстороненою, але Федір став зовсім іншим. Більш чуйної й доброї людини Віра не зустрічала.
Вони познайомилися випадково, коли Віра навчалася на економфаці місцевого університету. Студенти щойно здали складну сесію, дівчата з групи Віри вирішили відзначити це діло в клубі: потанцювати, розважитися, розслабитися після напруженого навчання. Віра виглядала того дня чудово і чудово знала це: легка струмлива сукня, що підкреслює витончені лінії фігури й відкриває довгі стрункі ноги, розпущене світло-каштанове волосся, вишуканий макіяж — фотомодель, та й годі. Віра сама собі подобалася, ловила на собі погляди оточуючих, що слугували очевидним доказом її привабливості.
І це було чудово: дівчата-подружки того вечора багато танцювали, сміялися, жартували, знайомилися з хлопцями. То одну, то іншу одногрупницю Віри хтось запрошував на танець, а от Вірі не щастило. Перший раз до неї підійшов чоловік неприємної зовнішності років тридцяти, а то й старше, але дівчина мило посміхнулася йому й відмовила під якимсь благовидним приводом. Потім її намагався витягнути на танцпол молодий чоловік із гордовитим обличчям, створюючи таке відчуття, ніби він робить дівчині велику послугу, підходячи до неї. Ні, Віра зовсім не хотіла перебувати в товаристві таких хлопців, краще вже з дівчатами побалакати.
Але увага, чоловіча увага — це все одно приємно, і потім, уже ближче до кінця вечора, до столика, де Віра в той момент раптом опинилася сама, підійшов він — Федір. Симпатичний такий хлопець: сіра футболка, потерті джинси, кросівки, злегка скуйовджене густе русяве волосся, красиві зелені очі, чарівна, хоча й трохи збентежена усмішка. І якось ось одразу Віру потягнуло до нього, до цього хлопця, вона посміхнулася молодику, і той, підбадьорений цим, присів за столик.
— Можна?
