— Куди я поїду? Усе життя п’ю, спадкове це в мене, не допомогти мені вже. Та й Машку на кого залишу?
Але Федір і Віра наполягли, а дівчинку на час взяли до себе. Віра нарешті відчувала себе матір’ю: вона готувала Маші смачні страви, ходила з нею по магазинах, вибирала для малятка гарні вбрання.
Федір теж багато возився з нею: допомагав з уроками, брав на прогулянку в парк, вчив кататися на роликах. Вони були щасливі втрьох, як маленька дружна сім’я. Це запропонував Олександр: одного разу, коли Федір і Віра приїхали його відвідати в центрі, він, ніяковіючи й запинаючись, поставив їм запитання:
— А ви опіку над Машею оформити не хочете? А то ж мати нею не цікавиться давно, немає її, вважай. А я… ну який із мене, самотнього питущого мужика, вихователь? Дівчинка до вас прив’язалася, вона з таким захопленням мені ваші будні описує.
Звичайно ж, Федір і Віра були обома руками за. Вони довго мріяли про дитину, і ось вона — готова дочка. Подружжя часто говорило між собою про те, що їм буде дуже важко розлучатися з Машею, але ж можна й не розлучатися.
Це було важко, але все-таки подружжя впоралося. Світлану позбавили батьківських прав, про що жінка анітрохи не шкодувала. Рідна мати Маші навіть на суд не приїхала, її про все повідомляли листами й телефоном. І, звичайно, Світлані, якій байдужа власна дочка, було зовсім нецікаво знайомитися з молодшим братом.
— Ну, ось така вона, Свєтка, — розводив руками Олександр. — Начебто не зла, але якась безтурботна, безвідповідальна. Пурхає по життю, як і мати її.
Перебування в реабілітаційному центрі пішло Олександру на користь: він позбувся залежності й почав зовсім інше життя. Звичайно, у цьому йому тепер допомагали родичі — Федір і Віра.
— Ви так багато для мене робите, — іноді збентежено говорив Олександр. — Ніяково навіть.
— Ти мені взагалі-то життя врятував, — нагадував Федір.
— Хм, не тільки я. Це Віра мене знайшла. Ми обоє постаралися, якби не вона…
Федір влаштував брата на роботу в ту ж компанію, де працював сам. В Олександра виявилися золоті руки, так що в технічному відділі йому були дуже раді.
— Треба тобі в місті осідати, поруч із нами, — не раз говорив Федір. — Разом воно легше.
Олександр був згоден із братом. Чоловік продав сільський будинок, частину грошей від продажу перевів Свєтці — усе як годиться. Другу половину пустив на початковий внесок на іпотеку. Олександр придбав квартиру в місті, маленьку — чи багато місця самотньому чоловікові треба? — зате в будинку поруч із будинком брата.
Усі були раді цьому факту, особливо Маша, яка, звичайно, була дуже прив’язана до дядька, що виховав її. Тепер дядько й племінниця могли бачитися щодня, вони часто ходили одне до одного в гості, можна сказати, жили на два будинки. І всі свята, звичайно ж, зустрічали разом. Федір усе-таки знайшов сім’ю, у нього з’явився брат.
Дивлячись на Олександра й Федора, що неспішно розмовляють про щось, Віра раділа: брати разом, попри ні на що. Це так здорово, що вони є одне в одного. Віра навіть трохи заздрила, по-хорошому, звичайно. Вона завжди мріяла про сестру або брата, але батьки якось не зважилися на другу дитину. А це ж так здорово, коли в тебе є така ось рідна людина.
