Федір так відрізнявся від усіх хлопців, із якими була знайома Віра, що дівчина дякувала долі за ту їхню випадкову зустріч у клубі. Коли Віра закінчила університет, Федір зробив їй пропозицію. Це не стало для дівчини такою вже несподіванкою, та й для її батьків теж. Федір на той момент давно вже був знайомий із батьками Віри, він дуже подобався і матері дівчини, і її батькові.
— Такий красивий і хороший хлопець, і така складна доля, — зітхала мама. — Ну, дай боже, що тепер у нього все буде добре. Хлопчик багато для цього зробив.
— Він уже давно не хлопчик, справжній мужик, — заперечував батько. — Поважаю таких. Молодий, а вже знає, чого хоче. Він багато чого досягне.
Віра і Федір одружилися, злітали у весільну подорож. Виявилося, що хлопець уже давно відкладав гроші на всі ці заходи, так що свято вийшло що треба. Молодята стали жити разом у квартирі Федора, і в них не було моменту побутового притирання одне до одного — усе пройшло якось легко і природно. Домашня дівчинка Віра мало що вміла по господарству, але Федір жодного разу, ні словом, ні поглядом не дорікнув їй за це, а багато побутових турбот він узяв на себе.
Віра спостерігала за вправними й упевненими рухами чоловіка і вчилася потихеньку, бо їй теж хотілося піклуватися про свого коханого. Вірі навіть сподобалося готувати, хоча в її родині кухня була єпархією мами, і до плити ніхто крім неї не допускався. Віра й не припускала, що це так цікаво — створювати страви з набору продуктів, справжня творчість. Федір нахвалював куховарство молодої дружини, навіть якщо страви відверто не вдавалися, підгоряли або виявлялися пересоленими, і це було і смішно, і мило водночас.
Подружжя жило, що називається, душа в душу. У них було стільки планів на життя: купівля нової, просторішої квартири, подорожі і, звичайно ж, народження спадкоємців. Федір, який провів більшу частину свого життя на самоті, мріяв про велику родину.
— Ти не проти стати багатодітною матір’ю? — у напівжартівливій манері запитував він. — Першим у нас буде син, потім дочка, потім знову син, потім дівчата-близнючки. Та яка різниця? Просто в нас буде багато-багато дітей, штук п’ять або шість.
— Малувато щось. Я-то, наприклад, про десятьох мрію. Потягнеш нас?
— Гори зверну, але потягну.
Подружжя, звісна річ, жартувало, але обоє насправді мріяли про дітей. Віра дивилася на вродливого чоловіка й думала про те, що малюки в них вийдуть просто чудові: міцні, здорові, симпатичні, а найголовніше — вони будуть улюбленими й бажаними. Федір — це ж найкращий потенційний батько, якого тільки можна собі уявити, і він точно не стане уникати спілкування з нащадками й скидати всі турботи на дружину. Ні, це буде люблячий, уважний, залучений тато, який і уроки допоможе вивчити, і ігри цікаві придумає, і підтримає у важку хвилину.
Подружжя мріяло про дітей, про двох на перший час, потім — як піде. Але бажана вагітність усе ніяк не наставала; після весілля минуло два роки, а сім’я так і залишалася бездітною. Подруги Віри одна за одною вискакували заміж і повідомляли про швидке поповнення, потім ставали матерями й запрошували на хрестини та перші дні народження своїх дітей. Віра раділа за них, звичайно, але дивитися на чуже щастя було їй боляче.
— Треба пройти обстеження, — сказав одного разу Федір. — Я ж бачу, як ти страждаєш. Обоє підемо до лікаря, знайдемо причину, і все буде добре.
Віра, звичайно, теж думала про це, але чомусь боялася, бо з дитинства відчувала страх перед поліклініками й людьми в білих халатах — ось така от боягузка. Федір виявився абсолютно здоровим, а от у Віри виявилися серйозні проблеми.
— Діагноз у вас нехороший, — промовила лікарка, дивлячись в очі Вірі. — Життю не загрожує, але материнство природним шляхом у вашому випадку неможливе. Можна спробувати ЕКЗ, але й тут шансів мало.
Віра плакала того вечора на плечі в чоловіка, той втішав її, гладив по спині й волоссю.
— Ну що ти так засмутилася? Лікар же сказав, можна ЕКЗ спробувати. Ось і спробуємо, якщо захочеш. А ні, так і з дитячого будинку дитину візьмемо.
— Я свого хочу, — ридала Віра, — нашого, щоб на тебе схожий був.
— Це неважливо, — запевняв Федір. — Дитина вона і є дитина.
Але все ж вони зробили ЕКЗ. Перша спроба виявилася невдалою, друга теж, потім, нарешті, тест показав дві смужки. Недовга радість і викидень. Знову підготовка до ЕКЗ, знову надії, знову розчарування. На все це пішло три довгих болісних роки. Віра нервувала, її здоров’я похитнулося через нескінченні медичні маніпуляції, але жінка вперто йшла до своєї мети, бо їй дуже хотілося дитину. Вона малювала в голові світлі картини: Федір бере на руки їхнього рідного малюка — теплого, крикливого, живого. Ця сцена так і стояла в неї перед очима.
Віра повинна подарувати Федору сина, просто зобов’язана. Чоловік стільки для неї робить, він так любить її, так розуміє й підтримує, він її опора й надія. Невже ж вона не зможе здійснити його заповітну мрію?
— Досить, — м’яко, але рішуче промовив Федір.
Це сталося після того, як чергова спроба ЕКЗ не увінчалася успіхом. Віра вже навіть боялася рахувати, яка за ліком, але жінка знову пила таблетки, готувалася до наступної процедури.
— Що «досить»? — не зрозуміла Віра.
— Досить гробити своє здоров’я. Тобі потрібно відпочити від цього всього.
— Як це?
— Дуже просто. Ти перестаєш пити ці свої таблетки. Ми просто живемо, насолоджуємося життям і одне одним, ні про що не думаємо.
Заманлива перспектива, адже Віра й сама вже втомилася від цих надій і переживань, від нескінченних медичних маніпуляцій і здачі аналізів. Тільки от… а як же дитина?
— Але ж ти мріяв про велику родину.
— Ще більше я мрію про щасливе життя з коханою людиною, з тобою. Я хочу, щоб ти була щаслива, але ти виснажуєш себе всім цим. Час зупинитися.
— А як же діти?
— Завжди можна взяти малюків із дитячого будинку.
— Але там же діти алкашів і того гірше. Мало які в них гени.
— А як же я? Я ж теж дитбудинку, — нагадав Федір. — Гаразд, не хочеш чужу дитину, я не наполягаю. Але й калічити тобі себе більше не дозволю.
Віра була навіть рада, що чоловік прийняв це важке рішення за них двох. Федір нібито зняв із неї відповідальність за майбутнє їхньої сім’ї, взявши все повністю на себе. І так було в усьому: сильний, рішучий, мудрий. Віра довіряла йому більше, ніж будь-кому, адже Федір — захисник, хранитель, годувальник.
Вона думала, що так буде завжди, але вийшло все інакше, і біда прийшла, звідки ніяк не чекали. Почалося все з того, що Федір, завжди повний сил і енергії чоловік, раптом почав швидко втомлюватися. Приходив із роботи й відразу в ліжко, до телевізора, що для більшості людей не було нічим особливим, але тільки не у випадку Федора. У ньому завжди кипіла енергія: після роботи він зазвичай або ремонтував щось, або брав замовлення в інтернеті, або витягав Віру на прогулянку.
Чоловік і домашніх справ не цурався, завжди знаходив чим зайнятися у вільний час: комору або балкон розібрати, сантехніку почистити, приготувати вечерю ресторанного рівня. Федір завжди був при ділі, не терпів він неробства й ліні. А тут… Віру спочатку це навіть дратувало, бо не хотілося їй, щоб чоловік став подобою чоловіків більшості її подруг: робота, кухня, диван. Потім Федір став втомлюватися ще сильніше, тепер він буквально приповзав додому з роботи: блідий, захеканий, зовсім знесилений. Апетит погіршився, чоловік почав швидко худнути, а потім пішли ці синці на тілі, що з’являлися без видимих причин.
— Тобі треба до лікаря, — рішуче заявила чоловікові Віра. — І не відмовляйся. Я тебе вже записала до терапевта. Спробуй не піти на прийом.
— Дякую, — усміхнувся Федір. — І не подумаю втекти. Сам збирався вже….
