Віра турбувалася за чоловіка, але вона була впевнена, що нічого страшного з ним не відбувається. Думала, що лікарі зараз виявлять який-небудь авітаміноз, пропишуть вітаміни, регулярні прогулянки; може, злітають вони куди-небудь до моря, відпочинуть, і все буде добре. Тільки от діагноз пролунав майже як вирок, і подружжя не було готове почути таке.
З’ясувалося, що у Федора дебютувало рідкісне аутоімунне захворювання крові. Організм міцного чоловіка знищував сам себе, і найстрашніше, що ліків від цього не було. Федору призначили лікування, але лікар відразу попередив, що результат буде слабким і короткочасним, тож Федору необхідне було додаткове обстеження. Життя молодої сім’ї враз дуже змінилося, і всі плани, всі надії, всі мрії стали раптом далекими й неважливими. Навіть неможливість стати батьками тепер не здавалася такою вже фатальною, коли життя Федора перебувало під загрозою, а Віра вже не хотіла уявляти собі світ без цієї людини.
Батьки Віри жахнулися, почувши діагноз зятя, адже обоє дуже любили Федора і навіть вважали його сином, якого в них ніколи не було. Батько поставив на вуха всіх своїх знайомих і домігся того, щоб його зятя взяв на облік сам професор Астаф’єв. Вірі тоді здавалося, що вже тепер-то Федора точно вилікують, і вона навіть плакала від полегшення, коли батько повідомив їй телефоном радісну новину. Тільки потім стало ясно, що радіти ще ох як рано.
Стан Федора погіршувався, він не виходив із лікарняних, усі дні проводив удома. Сил було настільки мало, що чоловік часом навіть і до комп’ютера дістатися не міг, до свого робочого місця. Федір ще намагався підробляти, беручи замовлення в інтернеті, але це ставало робити все складніше. Настрій у чоловіка був більш ніж оптимістичний, як і завжди; він, як і раніше, намагався жартувати, навіть над своїм станом примудрявся кепкувати. Федір робив усе, щоб викликати усмішку на обличчі дружини.
— Та не переживай ти так, я в дитинстві-то майже не хворів, імунітет у мене ого-го, і зараз видряпаюся.
— У тому-то й річ, що імунітет сильний, — зітхала Віра. — У нашій ситуації це грає якраз-таки проти тебе.
Віра шукала інформацію в інтернеті, домагалася консультацій із лікарями, які працюють із такими діагнозами, навіть за кордон результати аналізів чоловіка відправляла, щоб отримати думку чергового професора медицини. Вона боролася за кохану людину, і той теж серйозно підходив до лікування. Терпляче переносив болісні й виснажливі процедури, приймав ліки по годинах, бо дуже хотів жити. У Федора було стільки планів, стільки бажань, і він не збирався здаватися.
Професор Астаф’єв спробував експериментальне лікування, яке спочатку ніби як дало результат, зажевріла надія, але потім хвороба взялася за Федора з подвійною силою. Чоловіка поклали в стаціонар, а Віра ридала вечорами в порожній квартирі. Батьки пропонували на час переїхати до них, але жінка відмовлялася. Вона спала на половині ліжка Федора, вкривалася його ковдрою, носила його речі по дому й багато-багато плакала. Не хотіла Віра, щоб батьки бачили її в такому стані; вони й самі дуже переживали за зятя, а тут ще донька, що б’ється в істериці. Ні вже.
Кожен день після роботи Віра відвідувала чоловіка і при ньому кріпилася, посміхалася, але триматися було все важче. Федір стрімко змінювався: колишній одяг висів на ньому мішком, довелося купувати йому нові речі, на кілька розмірів менші. Риси обличчя загострилися, очі тепер здавалися якимись неймовірно величезними на схудлому вилицюватому обличчі. Боляче було спостерігати всі ці метаморфози, але Федір, попри зовнішні зміни, залишався все тим же — веселим, чуйним, уважним. До нього часто приходили друзі й колеги, підтримували, просили швидше одужувати й повертатися в стрій.
Віра бачила, що ці візити тішать її чоловіка, адже він так любить спілкування, так любить перебувати в гущі подій і бути комусь корисним. Навіть тут, у лікарні, Федір примудрявся допомагати оточуючим: то медсестрі візок із ліками до поста докотить, то комусь із пацієнтів допоможе до туалету дістатися. Його і в лікарні всі прийняли й полюбили. Федір мріяв швидше одужати, повернутися додому, знову стати до роботи, бо нудьгував у білих казенних стінах, але сили покидали його. І дуже скоро стан погіршився настільки, що він уже взагалі не вставав із ліжка.
Віра тепер сама піднімалася до нього, щоб посидіти поруч, потримати за руку, погладити по волоссю й поділитися новинами дня. Федора могла врятувати лише трансплантація кісткового мозку — складна й дорога операція. З грошима проблем не було, бо запасливий Федір встиг зібрати на рахунку круглу суму, але ось донор… Його знайти було нелегко, практично неможливо.
— У вашого чоловіка рідкісна група крові, — розводив руками професор Астаф’єв. — Складний випадок. Пацієнтам і так важко знайти відповідного донора. А вже якщо група така…
— Як же бути?
— Чекати, сподіватися. Я поставив його в чергу, але, чесно кажучи, шанси на те, що він дочекається, невеликі.
Коли мова про операцію тільки зайшла, професор Астаф’єв відразу попросив здати аналізи на сумісність усіх кровних родичів Федора.
— Шанси знайти донора серед своїх високі. Брат, сестра, батьки, якщо вони ще живі. Думаю, родичі не будуть проти стати донорами. Процедура, звичайно, не з приємних, але…
— Федір із дитячого будинку, — впалим голосом промовила Віра. — Він не знає своїх родичів.
У цей момент жінка відчайдушно шкодувала про те, що в них так і не вийшло народити свою дитину, бо, можливо, син або дочка стали б порятунком для батька. Професор Астаф’єв, завжди спокійний і незворушний, виглядав спантеличено.
— Треба ж. Ну, будемо шукати в інших місцях.
Але пошуки просувалися дуже повільно: було кілька кандидатів, готових врятувати незнайому людину, але вони не підійшли, і надії залишалося все менше. Віра витерла очі, озирнулася: у лікарняному сквері, як і раніше, було порожньо. Сльози принесли тимчасове полегшення, і жінка зібралася вже було йти, адже їй ще до будинку добиратися вечірніми заторами, але…
— Бідолаха Федір! — жіночий голос пролунав буквально з-за рогу будівлі. Віра здригнулася: чомусь вона відразу зрозуміла, що зараз говорять саме про її чоловіка, адже Федір — не таке вже й поширене сьогодні ім’я. Жінка обережно визирнула з-за рогу: це була курилка для персоналу. Кілька зручних лавок зі спинками, урни, маленький дзюркотливий фонтан. Зараз на лавці сиділи дві санітарки з лікарні, і Віра їх упізнала, бо часто бачила цих жінок на поверсі, де була палата Федора. Жінки середніх років із задоволенням відпочивали посеред важкої зміни, адже робота в них в обох була явно нелегкою.
— Так, шкода Федора, — погодилася друга санітарка. — Молодий мужик, хороший такий, а явно не жилець. Згасає на очах, а донора-то йому точно не знайдуть. Дуже вже рідкісні показники.
На очі Віри знову навернулися сльози, і хотілося вискочити зі свого укриття й накричати на цих дам, які так легко списали її кохану людину з рахунків.
— Так, рідні в нього немає. Це шкода, — кивнула жінка в білому халаті, струшуючи з кінчика сигарети попіл. — От же доля… я, здається, знаю людину, яка може допомогти йому. Не впевнена, але…
— Та гаразд! — стрепенулася її співрозмовниця.
— У Соснівці ж свекри в мене живуть, ну ти знаєш. І ось, коли ми до них приїжджаємо, я мужика там часто бачу. Так на Федора нашого схожий, просто одне обличчя. Тільки Федір пристойна людина, а цей пропитий увесь, недоглянутий. Алкаш, одним словом. Ось я і розмірковую: а що, якщо він родичем нашому Федору доводиться? Не може ж така схожість бути випадковістю?
— Думаєш, сказати про це комусь чи мовчати?
— Мовчи, звичайно. Ти вічно придумуєш всяке, а люди сполошаться, розхвилюються. Клопоти їм зайві, ні до чого. І так важко доводиться. Ох, на дружині його лиця взагалі немає.
Далі розмова перейшла на інші теми: що приготувати на вечерю, як правильно виховувати дітей, чи варто садити на дачі помідори вибагливого сорту, чи краще не зв’язуватися. Віра притулилася до стіни, щоб не впасти, і голова знову запаморочилася. «Соснівка». Назва села була для неї знайомою. Вся річ у тім, що кілька років тому Федір усе-таки вирішив знайти своїх родичів…
