— Навіщо? — дивувалася тоді Віра. — Мати тебе залишила в пологовому будинку, навіть не стала додому забирати. Кинула, зрадила. А тепер раптом ти, такий весь успішний, знайдеш її? Для чого? Щоб вона потім із тебе гроші тягнула?
— Тобі не зрозуміти, напевно, — похитав головою Федір. — Адже це так важливо — знати своє коріння. Раптом у мене є брати й сестри? Цікаво, чи схожі ми зовні і внутрішньо? Це складно пояснити.
— Навіть якщо і знайдеш їх, не думаю, що це тебе втішить. Напевно, це не дуже-то хороші люди. Хороші дітей маленьких не зраджують.
Віра була непохитна, бо боялася, що Федір дуже розчарується, що йому буде боляче. А ще їй не хотілося, щоб у їхньому житті з’явилися такі люди, адже вона була майже впевнена, що родичі Федора — маргінали, які неодмінно почнуть його використовувати, тиснути на жалість, закликати до відповідальності. Але Федір усе ж почав пошуки і навіть найняв для цього приватних детективів.
Результатів не було довго, бо минуло багато років, частина документів була втрачена. І все ж фахівцям зрештою вдалося з’ясувати, звідки родом мати Федора, і навіть її ім’я з’ясували — Лариса Євгенівна Петрова. Маючи такі дані, знайти сім’ю простіше простого, але Федір раптом зупинив пошуки. Розплатився з детективами й попросив їх припинити справу. Віра знову не зрозуміла чоловіка.
— Так, я дійсно хотів знайти сім’ю. Хотів дізнатися, хто вони, чому мати мене залишила. Але потім, коли до мети залишалося зовсім небагато, передумав.
— Чому? — здивувалася дружина.
— Ну, не знаю навіть. Може, злякався. Як дивитися їм в очі, про що говорити? А раптом їх взагалі вже нікого в живих немає? І як тоді таке пережити?
Віра знизала плечима, але вже потім, набагато пізніше, вона зрозуміла, що Федір дійсно боявся розчарування. Поки він точно не дізнався, що його батьки — маргінали без моральних принципів, для яких кинути дитину — звичайна справа, поки не спливла неприваблива правда про предків, Федір міг малювати у своїй голові найрізноманітніші картини й придумувати для матері-зозулі виправдання.
Зараз Віра почула, як санітарки згадали в розмові село Соснівку. «Мати Федора звідти» — це жінка пам’ятала дуже добре. І ось виявляється, що в Соснівці живе людина, як дві краплі води схожа на Федора. Звичайно, можливо, це простий збіг, а що, якщо ні? Адже цілком ймовірно, що в жінки, яка народила Федора, були ще діти. Раптом хтось із них так і залишився в Соснівці?
Віра вперше з моменту, як дізналася про страшну хворобу коханої людини, відчула приплив сил. У неї з’явилася справа, мета, і вона обов’язково поїде в цю Соснівку і все дізнається. Та й у будь-якому разі, навіть якщо в селі й немає вже рідні Федора, тепер у Віри з’явився план. Як вона раніше про це не подумала? Знайти родичів чоловіка, знаючи дані його матері, тепер не складе труднощів, а потім залишиться тільки переконати їх здати аналіз на сумісність. Запропонувати цим людям грошей, зрештою.
Того вечора Віра лягала спати в піднесеному настрої. Замість того щоб мучитися важкими думками й плакати, вона ретельно планувала свої дії. Завтра ж потрібно взяти на роботі відпустку власним коштом, потім зв’язатися з детективами, дати їм відмашку знову взятися за пошуки, а паралельно самій вирушити в Соснівку і знайти людину, про яку говорила санітарка, — того, що схожий на її чоловіка. Думки про те, що санітарка прибрехала заради красного слівця або просто помилилася, Віра старанно гнала від себе. Не може такого бути, усе це не може бути звичайним збігом — якимсь внутрішнім чуттям жінка відчувала це.
Наступний день пройшов у клопотах і зборах. Віра закінчила на роботі всі важливі справи, адже її не буде в офісі мінімум тиждень, і з’їздила провідати Федора. Чоловік уже навіть піднятися на ліжку не міг, але все-таки знайшов у собі сили посміхнутися й підморгнути Вірі.
— Щось ти сьогодні якось особливо виглядаєш, — промовив Федір, розглядаючи дружину. — Щось трапилося?
— Просто настрій хороший.
Віра присіла поруч і взяла Федора за руку, і той слабо стиснув її долоню.
— Це чудово. Але я тебе добре знаю. Ти точно щось задумала, правда ж? Ану, зізнавайся.
Віра не хотіла завчасно обнадіювати чоловіка, та й хвилюватися йому зараз не можна. Ні, він не повинен знати, що вже завтра вранці вона вирушає на пошуки його рідні.
— Ну, мені просто сон такий хороший наснився. Ніби ти знову здоровий, і ми збираємося в подорож із дитиною.
— Чудовий сон, — похвалив Федір. — Мені теж іноді такі сняться.
— Значить, рано чи пізно так і буде, — впевнено заявила Віра.
Жінка, звичайно, збрехала чоловікові, але вночі вона справді бачила прекрасне сновидіння: вони з Федором йшли залитою сонячним світлом вулицею, і кожен вів за руку малюка. Серце жінки заходилося від радості, від відчуття нескінченного щастя, і шкода, що дзвінок будильника безжально вирвав Віру зі світу снів. Жінка піднялася в ліжку: так, шоста ранку, пора збиратися. Електричка до Соснівки відходить через годину, а до станції ще й дістатися потрібно.
Віра натягнула теплий спортивний костюм і кросівки, волосся прибрала в недбалий пучок, наділа на голову кепку, щоб удень сонце не напекло, закинула за плечі рюкзак, зібраний ще з вечора, і вирушила назустріч незвіданому. Дорогою, сидячи в електричці, Віра обмірковувала, як їй бути. Ну ось, побачить вона людину, схожу на Федора, і як із ним заговорити? Вдруг він її й слухати не стане, пошле куди подалі й за ненормальну сприйме? Та вже, діяти треба максимально акуратно, але водночас сміливо й рішуче — на кону життя коханої людини.
Соснівка виявилася великим селом, була тут навіть головна широка вулиця, якою Віра довго брела, озираючись на всі боки. Жінка тільки зараз зрозуміла, що зробила помилку: потрібно було підійти до тих санітарок, поговорити з ними, дізнатися, де саме живе людина, яка так схожа на Федора. Але в той момент Віра була занадто схвильована й розбурхана. Тепер доведеться самій шукати цього чоловіка.
У телефоні у Віри було багато фотографій Федора, зокрема й знімки, зроблені ще до хвороби чоловіка. Можливо, варто показати фото місцевим, запитати, де живе чоловік, схожий на її чоловіка? Але тоді, напевно, їм доведеться розповісти цю історію, інакше ж їй ніхто й допомагати не стане. Відкривати душу перед незнайомцями зовсім не хотілося, тому Віра кілька годин просто ходила вулицями в селі, уважно вдивляючись в обличчя нечисленних перехожих. Особливо її цікавили чоловіки, але нікого схожого на Федора вона поки не зустріла.
— Чого ти ходиш тут туди-сюди? Кого видивляєшся? — скрипучий голос пролунав із-за спини Віри.
Жінка здригнулася від несподіванки й обернулася: на неї дивився старий. Маленький, сухорлявий, із густою копицею сивого волосся й короткою сивою ж бородою, обличчя цієї людини було чорним від засмаги, а блякло-блакитні очі дивилися прямо й уважно.
— Чого? — розгубилася Віра.
— Того, — парирував дідусь. — Уже, почитай, годину за тобою спостерігаю. Приїхала зранку і блукаєш тут як неприкаяна. Загубила, чи що, когось?
— Можна і так сказати, — не стала сперечатися Віра. — А ви… ви тут усіх знаєте?
— Соснівки-то? Старожилів усіх. А зараз новачків багато. Усіх і не згадаєш, звичайно.
Віра зітхнула й наважилася довіритися цьому перехожому, бо… ну а як ще бути? Повертатися додому ні з чим точно не хотілося, адже Віра покладала на цю поїздку такі надії.
— Я шукаю людину, яка схожа на мого чоловіка. Кажуть, живе тут такий.
— Фото чоловіка-то при собі?
— При собі, — посміхнулася Віра й продемонструвала аборигену зображення Федора на екрані смартфона.
— Є тут у нас один. Дійсно схожий, — промовив старий, уважно подивившись на фотографію. — Сашко це, Петров.
Петров. По спині Віри пробігли мурашки: матір Федора звати Лариса Євгенівна Петрова. Знову збіг, хоча прізвище це, прямо скажемо, нерідкісне, і все-таки… Віра побоювалася, що дідусь почне випитувати в неї, навіщо вона шукає цю людину, але той виявив дива тактовності. Мовчки довів жінку до потрібного будинку і ввічливо розпрощався.
Похилений паркан, заросле подвір’я, щось на зразок стихійного сміттєзвалища поруч із почорнілим від старості вуличним дерев’яним туалетом; у купі сміття виблискували на сонці биті пляшки. Віра обережно натиснула кнопку дзвінка поруч із хвірткою, почекала трохи, але їй не відчинили. Можливо, дзвінок не працює, тому що в будинку явно хтось є — до Віри долинало бубоніння телевізора й дзвін посуду. Тоді жінка постукала: спочатку тихо, потім голосніше. Ніякої реакції.
Віра забарабанила у двері на повну силу й ледь не впала просто у високу траву, бо хвіртка спокійно відчинилася: ворота не були замкнені, заходь хто хочеш. Віра опинилася в брудному недоглянутому дворі, і їй стало страшно. Мало чи… раптом зараз собака який-небудь із-за будинку вискочить, ну або господар розізлиться, що вдерлася ось так ось просто в чужі володіння. Але ніхто так і не з’явився, тоді Віра трохи осміліла, піднялася на ганок. Вхідні двері теж були не замкнені, але заходити в будинок без дозволу жінка все ж не ризикнула.
Вона голосно постукала зігнутими кісточками об одвірок, звук вийшов слабким, але все ж її почули.
— Заходь, не бачиш, двері відчинені!..
