Віра подумала, що господар будинку, ймовірно, чекає когось у гості й зовсім не очікує побачити її, незнайому жінку, але все ж увійшла. Тут пахло вогкістю й ветхістю. Меблі були старими, з порваною оббивкою й потрісканими дерев’яними елементами — справжній раритет часів СРСР. Усюди валялися і стояли найнесподіваніші речі: кудлата лялька з розмальованим синьою авторучкою обличчям, розбухлі книги з пожовклими сторінками, старий касетний магнітофон, підлогова діжка з фікусом.
На всіх поверхнях — столах, підвіконнях, табуретах — громадився посуд: деякі тарілки були чистими й порожніми, інші — брудними й із залишками їжі. З кімнати в сіни вийшла цікава кішка, очевидно, для того, щоб подивитися, хто прийшов. З кухні доносилися гул телевізора і звук чайника, що закипає. Несподівано приємним у цьому убогому брудному житлі виявився аромат смаженої картоплі з цибулею; у Віри навіть рот слиною наповнився, давно вона не їла такої смакоти.
— Ну, де ти там застряг?
У сіни вийшов чоловік. Віра вже зібралася було злякатися — опинитися з незнайомцем сам на сам у його порожньому будинку та ще пригода, мало що в нього на думці. Але, побачивши обличчя цієї людини, жінка не стримала здивованого зітхання. Ті ж очі, що й у Федора, ті ж вилиці, розліт брів, лінія росту волосся над чолом, міміка, навіть родимка на шиї. Господар будинку неймовірно схожий на чоловіка Віри. Були й відмінності, звичайно.
Федір веде здоровий спосіб життя, у нього була чиста шкіра, густе волосся, міцні білі зуби, і до хвороби він виглядав спортивним і підтягнутим красенем. Цей же чоловік явно багато курив і зловживав випивкою: червоні запалені очі, глибокі зморшки, неакуратна щетина. Образ вельми гармонійно довершувало відповідне вбрання — витягнуті на колінах треники й вільна несвіжа майка.
— Ти взагалі хто така? — уточнив господар будинку. У його голосі не було претензій або погрози, скоріше просто інтерес. — З опіки, чи що?
— Я… ось навіть не знаю, як і почати розмову, — зізналася Віра. — Може, спочатку подивитеся на фотографію мого чоловіка?
Чоловік знизав плечима й підійшов ближче. Зблизька він ще більше був схожий на Федора, і Віра все не могла відірвати від нього погляд.
— Ну, подивився, — промовив господар. — І що?
— Симпатичний хлопець молодий, але я його не знаю. Вперше бачу.
— А ви не помітили нічого?
— Так, говори вже прямо. Набридли ці твої натяки. Я людина проста, мені все в лоб потрібно повідомляти, натяків не розумію.
— Історія довга, складна.
— Зрозуміло, — кивнув чоловік. — Ну, на кухню тоді проходь. Картоплю будеш?
Ця людина ось так ось просто запрошувала її, зовсім незнайому жінку, до столу і взагалі поводилася так, ніби вона була йому сусідкою або старою приятелькою. Манера спілкування чоловіка допомогла Вірі подолати ніяковість. Дивно, але господар будинку викликав симпатію, попри неохайний зовнішній вигляд і сліди зловживання міцними напоями.
Віра влаштувалася на вільному від речей табуреті й почала розповідати. Спочатку жінка ніяковіла і збивалася, але чоловік слухав її уважно, не перебивав, не посміювався, навіть запитань не ставив. Він ловив кожне слово гості, і його обличчя залишалося начебто спокійним, але Віра-то побачила: вона помічала, що її розповідь справляє на цю людину велике враження. Віра розповіла спочатку про хворобу чоловіка, потім про підслухану розмову санітарок, а потім посвятила слухача в подробиці долі Федора. Пояснила, що її чоловіка мати залишила в пологовому будинку, а потім хлопчик потрапив до дитячого будинку, де його й виховали.
— І ось тепер я побачила вас, і… Знаєте, навіть аналіз ДНК тут не потрібен. Ви з моїм чоловіком просто одне обличчя.
— Покажи його фотографії ще раз, — попросив чоловік.
Коли він розглядав знімки на телефоні Віри, його руки злегка тремтіли, але обличчя, як і раніше, залишалося непроникним.
— Невже це він? Невже твій Федір — це мій брат?
— А у вас був брат?
— Це дійсно родич Федора, який зможе врятувати його від смертельно небезпечної хвороби?
— Мене Олександр звати, — вимовив раптом чоловік. — Ми ніби як не представилися. А тебе як звати?
— Віра.
— Віра… Гарне ім’я яке, рідкісне зараз. Так, чи був у мене брат?
Кивнув головою Олександр.
— Тепер я тобі історію розповім. А висновки вже потім разом зробимо. Не випадково тебе до мене занесло, ох не випадково.
Сашко був єдиним чоловіком у сім’ї. На той момент, коли розгорталися доленосні події, хлопчині ледь виповнилося вісім, і все ж він уже був єдиним чоловіком у сім’ї, про що йому невпинно нагадували численні сестри. Дівчата експлуатували брата: і прибирати його змушували, і воду він із колонки відрами носив, і навіть готувати навчився років у п’ять-шість. Батька в сім’ї не було; взагалі-то батьків у дітей, що жили під одним дахом, було багато, але ніхто не рвався виховувати й утримувати своє потомство. Мати й сама, напевно, не пам’ятала, від кого народжувала, бо багато в неї кавалерів було.
Що й казати, любила Лариса Петрівна погуляти з молодості, і це-то її й згубило в підсумку. Жила сім’я в цьому самому будинку, де Олександр мешкав і зараз, спали покотом, на чому доведеться: скрипучі вузькі старі ліжка, грубка, матраци на підлозі, а то й просто кинуті в куток шуби й пальта — це вже як пощастить. Мати отримувала допомогу від держави, на те й жили, вірніше, виживали. Іноді допомагали численні Ларисині залицяльники: хто картоплі дітям принесе, хто м’яса, хто молока.
У цілому діти жили впроголодь: до школи ходили в лахмітті, взимку мерзли, солодощів не бачили навіть у свята. У той час багатьом жилося важко, але люди намагалися, тягнулися, все робили для того, щоб забезпечити дітей. Ось тільки не Лариса: та особливо не хвилювалася з приводу складної економічної обстановки в країні, голоду й злиднів, а пурхала по життю як яскравий, але безтурботний метелик. Дітей своїх сприймала скоріше як помічників по господарству або сусідів: рідко обіймала, не лікувала, якщо хтось захворював, і вже, звичайно, не захищала молодших від нападок старших.
— Самі розбирайтеся, ще не вистачало враз прилізти, — зазвичай говорила Лариса, якщо хтось із дітей скаржився на кривдників.
Важко Сашкові жилося в такій обстановці: вічно весела мати напідпитку, постійні натовпи її гостей у будинку, гніт старших сестер. Дівчата, як виявилося, мали намір крокувати шляхом матері, ну а як інакше? Вони ж із ранніх років бачили перед очима приклад такого життя, тож чого ще чекати від дівчаток, що виросли в такій сім’ї? Спочатку старша сестра привела в будинок свого чоловіка, любителя випити, рази у два старшого за себе.
У них народилася дитина, пішли виплати, гулянки тривали з новим розмахом. Потім так само вчинила і друга сестра, і життя Сашка ставало все більш нестерпним. Стільки людей у тісному будиночку, немовлята, що репетують, голод, побої від матері та старших сестер за невиконану роботу.
— Я ж втекти вже хотів, — зізнався Олександр. — Мені всього вісім було, але я дуже добре це пам’ятаю. Думав, побудую собі в лісі курінь, буду там жити в тиші й спокої, харчуватися ягодами й грибами. Головне, подалі від усіх них.
Зупиняли тільки малюки — маленькі племінниці й сестрички, які, Сашко знав це, без нього просто пропадуть. Особливо наймолодша сестра, хвора Оленка, яка як ніхто інший потребувала турботи й догляду. А потім раптом з’ясувалося, що мати чекає чергового малюка. Діти зазвичай дізнавалися про майбутнє поповнення по животу Лариски, коли той уже не можна було приховати, та жінка й не намагалася цього робити. Вона взагалі до своїх вагітностей ставилася легко, але цього разу нова дитина заздалегідь засмучувала матір.
— Ось куди нам ще один рот?
