— бідкалася Лариска, сидячи в кухні із сигаретою. — І так місця не вистачає, ще й новий нахлібник намалювався.
— Так, — співчутливо хитали головами старші дочки.
— Добре б хоч допомогу хорошу на цих спиногризів платили, було б через що страждання приймати. А то ж копійки та й годі. Не буду я немовля з пологового будинку забирати. Відмову напишу, та й діло з кінцем.
Маленький Сашко тоді навіть подавився скоринкою хліба: як це так, відмовитися від дитини? Викинути, чи що?
Хлопчик багато разів бачив малюків — і племінниць, і молодших сестричок, доглядав за ними й чудово розумів, наскільки новонароджені беззахисні й тендітні. Його жахала сама думка про те, що таку ось крихітку просто десь залишать. Одного, чи що?
— Мамко, давай забери дитину краще, я її няньчити буду.
Прохання Сашка викликало напад хрипкого сміху за столом.
— Чого ти ще не розумієш, щиголь?
Льонька, чоловік старшої сестри, відважив Сашкові легкий потиличник, і Сашко пішов у двір. Він чомусь був упевнений, що цього разу мати народить йому братика, а хлопчисько, що ріс в оточенні сестер, так мріяв про це. Він би вчив брата всяких чоловічих речей — рибалити, стругати ножиком фігурки з деревинок, лазити по деревах. Вони б розуміли одне одного як ніхто і були б нерозлийвода. Сашко б тоді не відчував цієї самотності, що щеміла в грудях, у набитому людьми будинку.
Сашко смутно розумів у свої юні роки, що так, як живуть вони, жити не можна, це неправильно, але в нього не було сил хоч якось вплинути на ситуацію. Хлопчикові здавалося, що якщо в нього буде брат, разом вони впораються з усім.
— Мам, не залишай дитину в пологовому будинку, — канючив Сашко ледь не щодня.
Лариска реагувала по-різному: якщо була в хорошому настрої — сміялася й віджартовувалася, якщо в поганому — могла й потиличник відважити за нав’язливість. А Сашко… він не знав, як донести до матері, що він відчуває; брат — він так багато значив для нього.
— Досі не розумію, як я тоді здогадався, що мати чекає саме хлопчика, — промовив Олександр, дивлячись кудись удалину. — Ось відчував і все, а може, просто так сильно мріяв про це.
Матір забрали на швидкій вночі; пологи почалися в розпал бурхливого застілля. Спочатку Лариска навіть не зрозуміла, що відбувається, і вже потім, коли перейми стали такими, що їх неможливо було не помітити, зрозуміла, що до чого. Хтось із гостей викликав швидку, чекали її довго, мати корчилася в кутку. Дорослі голосили, лаяли повільних лікарів, хтось навіть готувався самостійно приймати пологи — переполох стояв знатний.
На щастя, швидка встигла вчасно. Ларису забрали в пологовий будинок, і Сашко досі пам’ятав вираз огиди й презирства на обличчі жінки в медичній формі.
— Що ж ви при надії й п’єте?
— А так легше, — чесно зізналася Лариска. — Так легше все це переносити, життя це собаче.
— Не боїтеся дитині нашкодити?
— Брехня все це, — махнула рукою Лариса. — Усе життя п’ю, а діти як на підбір, здорові й красиві.
Матір забрали, і Сашко знав, що додому вона повернеться через тиждень, бо так завжди бувало, коли її забирали в пологовий будинок. Хлопчисько боявся, що мати виконає свій план: залишить малюка, не принесе його додому, кине брата — такого довгоочікуваного, такого вже улюбленого. Сашко чіплявся з розпитуваннями до старшої сестри Лідки.
— Лід, мамка ж немовля забере, не кине?
— Не знаю, — зітхала сестра. — Як на мене, краще б уже залишила. І так тісно нам, куди ще один рот?
Сашко плакав від відчаю, а сестри, помітивши це, тут же починали дражнитись.
Через певний час мати повернулася додому, схудла, посвіжіла за тиждень без випивки й із зовсім порожніми руками.
— Привіт, родичі! Нарешті я вдома. Набридла лікарня ця: ходиш по струночці, як у в’язниці. Треба відсвяткувати повернення, тільки з Любкою покликати, Миколу, Семенових ще.
Сашко дивився на матір і відчував, як в очах закипають сльози. Все-таки не забрала брата. Хлопчисько кинувся до матері.
— Де мій брат? Де ти його кинула? Скажи, я знайду, я заберу!
Лариса, некрасиво посміхаючись, дивилася на сина, що бився в істериці. Для Сашка відсутність брата означала крах усіх його надій і мрій. Хлопчисько, не витримавши напруги, почав бити Ларису маленькими кулачками по руках і ногах — куди вже діставав.
— Ну-ну! — жінка грубо схопила дитину й відсторонила від себе. — Який ще брат? Дівчинка народилася в мене.
— Дівчинка? — не повірив своїм вухам Сашко. — А як же брат? А де тоді дівчинка?
— Так померла, — просто відповіла Лариска.
Потім відштовхнула сина й вирушила прямо в кухню.
— Є чого пожерти? Голодна, жах просто.
Сашко розгублено дивився матері вслід.
— Та тільки обдурила мене тоді мати, — промовив Олександр, перевівши погляд на Віру. — І дізнався я про це буквально пару днів по тому. До матері тоді подруга прийшла, тітка Клава. Вони сиділи в кухні, випивали, звичайно, розмовляли за життя. І все я почув…
