— Може, даремно малого залишила в пологовому будинку? — запитала тітка Клава, сумно дивлячись на подругу.
— Та куди мені його, Клав? На головах одне в одного й так спимо, жерти вдома нічого. А так, може, і забере хто його, маленький поки. Мало чи бездітних. Це мене нагородила природа плодючістю безмірною.
— А все-таки хлопчик же був. Виріс би, опорою тобі став, помічником. Та й Сашко твій он як про брата мріяв.
— Мало про що він мріяв. Завтра на Місяць полетіти захоче, і що, мені йому ракету терміново купувати?
Сашко завмер у сінях. Він доглядав у дворі за малюками, одна з племінниць захотіла пити, хлопчик пішов у будинок по воду, та й почув усе.
Тож, значить, мати йому збрехала. Значить, справді народився в Сашка брат, тільки тепер його в якийсь дитбудинок віддадуть. Або іншим людям, хорошим. І цей маленький хлопчисько навіть і не дізнається, що в нього є брат, який про нього так мріяв і так його чекав. Хлопчик заплакав тоді: від болю, від відчаю, від неможливості хоч щось змінити. Сашко розумів: вмовляти матір марно, вона нізащо не забере брата додому. Та, може, вже й пізно, адже діти для неї як прикре непорозуміння.
Минуло кілька років, і жилося Сашкові несолодко. Мати пила все сильніше, втрачала поступово людську подобу, але добре хоч дітей нових у неї не народжувалося більше. Старші сестри потихеньку розлетілися з гнізда хто куди, і скоро найдорослим з усього потомства Лариски в будинку став сам Сашко. Йому тоді було вже близько дванадцяти, а наймолодшій сестричці Оленці тільки-тільки виповнилося сім. Вона була особливою, Оленка: погано розмовляла, не завжди розуміла звернену до неї мову.
Сільські діти дражнили її дурочкою, а Оленка лише посміхалася у відповідь на ці образи. Така ось вона була — відкрита, щира, беззахисна; всіх навколо любила, і все в цьому світі захоплювало її. Сашко прив’язався до Оленки, а як інакше? Він її із самого дитинства вважай і ростив: і годував, і купав, і спати вкладав. Та, бувало, обійме його своїми рученятами, покладе кучеряву голову братові на плече, і Сашко почувається найсильнішим, найулюбленішим, майже всемогутнім.
Брат захищав маленьку сестричку від кривдників, доглядав за нею. І ще дивився за Оленкою пильніше, ніж за іншими молодшими сестрами, бо та не завжди розуміла, що робить, не завжди могла розпізнати небезпеку. Тривожно за неї було. «Мати пила всю вагітність, от дитина хвора й народилася», — пліткували сусідки. А Сашко все думав: невже, якби мама поводилася по-іншому, його сестра була б іншою, звичайною, як усі? Цікаво, чи залишалася б Оленка тоді такою ж доброю, відкритою, щирою?
Сашко завжди стежив за тим, щоб хвіртка у дворі була замкнена. Оленка часто гралася одна поруч із будинком, де хлопчик спеціально для неї спорудив гойдалку з автомобільної шини й пісочницю. На загальний дитячий майданчик Сашко сестру водив рідко, бо завжди знаходився хтось, хто обізве ні в чому не винну дівчинку, а то й штовхне її. Сестер Сашко теж привчив стежити за хвірткою, і дівчата ретельно виконували його наказ. Ніхто з них не ставився до Оленки з тією ж теплотою, що Сашко, але все ж і вони її по-своєму любили.
А ось мати… Розмовляти з нею було марно. У тверезому вигляді Лариска ще все розуміла й усвідомлювала, але варто було їй випити… Тому, коли мати бувала напідпитку, Сашко намагався не залишати Оленку без нагляду, мало що. Але того злощасного вечора хлопчисько відлучився в магазин. Потрібно було купити хліба й макаронів, та й молоко закінчилося, от і вирушив. Оленку залишив у дворі, вдома нікого не було.
Мати гуляла в Семенових на іншому кінці села — це була майже така ж сім’я, як і в них. У будинку не переводилася самогонка, численні діти росли як трава в полі, тільки от глава сімейства там був присутній, через що Семенови гордо іменували своє сімейство повноцінним. Сашко знав: мати тепер пробуде там до ранку, прийде або пізно вночі, або вже на світанку і впаде спати просто в сінях. Тому хлопчисько був спокійний за Оленку: нічого не трапиться, якщо вона пограється на свіжому повітрі у своєму дворі.
Але мати прийшла раніше: трапилася в Семенових якась сварка в неї з кимось. Ось і пішла жінка з будинку друзів, гордо гримнувши дверима. Звичайно ж, Лариска вже встигла як слід залити очі; вона й не подумала про хвіртку, хоча не могла не помітити Оленку в пісочниці. Залишила ворота відчиненими й пішла спати. Повернувшись, Сашко відразу ж побачив розчинені навстіж двері, і страшне передчуття стиснуло його серце. Він кинувся у двір, але на майданчику було порожньо. Побіг у будинок у надії, що Оленка пішла на кухню, бо любила вона з посудом гратися.
Але за столом він застав тільки матір, яка курила, струшуючи попіл просто на скатертину. Перед нею стояла почата пляшка горілки.
— Синок прийшов! — вишкірилася Лариска, угледівши сина. — Хлібця приніс. От молодець, якраз матері закуска буде.
— Олена де?
— Там, у пісочниці грається. — Лариска махнула рукою в бік вікна.
Не любила вона молодшу дочку і взагалі не особливо обтяжувала себе материнськими клопотами. Але якщо до інших дітей вона була байдужою, то до Оленки відчувала справжню неприязнь, і дівчинка дратувала її одним своїм виглядом.
— Немає її там! — у відчаї вигукнув Сашко й кинувся на вулицю.
Може, зуміє перехопити сестру до того, як та піде занадто далеко? Оленка ніколи не виходила за ворота одна, зазвичай її супроводжував Сашко, рідше з нею гуляла Свєта, старша з сестер, що залишилися жити вдома. Оленці взагалі не можна залишатися одній, бо вона може повестися непередбачувано, злякатися або піти кудись, де небезпечно.
Сусідка Ніна Василівна помітила Сашка, що в паніці метався селом, дізналася, у чому річ, заохала, зібрала людей. Тепер Олену шукав уже цілий загін, але до вечора стало зрозуміло, що своїми силами тут не впоратися, і викликали поліцію. Пошуки тривали близько двох діб. Після закінчення перших народ уже подейкував, що навряд чи дитина знайдеться живою. Сашко не хотів навіть думати про таке. Він картав себе за те, що не взяв Олену із собою в магазин, але ж він і припустити не міг, що мати повернеться так рано.
Потім Олену виявили водолази. Дівчинка, судячи з усього, пішла відразу до озера. Сашко часто брав сестру до води; тій подобалося шльопати босими ногами по мілководдю, будувати замки з мокрого піску, грітися на сонечку. Мабуть, опинившись на вулиці, дівчинка згадала про місце, де їй було добре, і поспішила туди. Сашко уважно стежив за сестрою під час таких прогулянок, очей із неї не зводив, далеко на глибину не пускав, зупиняв. Олена не розуміла, що це небезпечно, але брата завжди слухалася беззаперечно. Але того разу Сашка не було поруч, нікому було зупинити дівчинку. Вона зайшла на глибину, а вибратися вже не змогла. Ну й сталася трагедія.
— Це так страшно! — Олександр навіть через багато років не міг спокійно згадувати про те, що сталося. — Досі мені це сниться в найдрібніших подробицях.
Поліцейські прийшли до нас додому, покликали на берег. Я відразу все зрозумів, але ще сподівався. Мати ці два дні не пила, оскільки була під постійним наглядом сусідів і поліції, але за Олену вона зовсім не переживала, її дратував увесь цей галас навколо зниклої дочки. Побачивши натовп людей біля берега, Сашко рвонув уперед, але його затримав один із поліцейських.
— Не треба, хлопче, не дивися.
А ось матір пустили туди, де лежало щось, накрите строкатим пледом. Це й була Оленка…
