Після цього випадку сім’єю нарешті зацікавилися органи опіки. У будинок до Лариси стали заходити суворі жінки з папками в руках, поліцейські, ще якісь відповідальні особи. Сашко чув від них слова на кшталт «антисанітарія», «невідповідні умови життя», «безвідповідальна мати». Він не дуже тоді розумів, що відбувається, бо всі його думки займала трагедія, що трапилася з Оленкою. Хлопчик картав себе за те, що сталося, адже всього-то й варто було взяти сестру із собою в магазин, і нічого б не сталося.
Зате мати, здавалося, була мало не рада зникненню хворої дочки.
— Ну й добре, що так сталося. Все одно Оленка дурочка, не жилець була.
Ці слова матері виводили Сашка із себе, але він мовчав, не сперечався, бо давно вже зрозумів, що за людина його мати, і марно їй щось пояснювати. Ходіння посадових осіб закінчилося тим, що Ларису позбавили батьківських прав, а дітей відправили в дитячий будинок.
Сашко і Світлана опинилися в одному притулку, молодших дівчаток відправили в інше місце. Їх потім швидко удочерили; начебто сестер забрала якась заможна сім’я, дівчаток відвезли в інше місто, і в них почалося зовсім інше життя. Сашко дуже сподівався, що щасливе й безтурботне. Самому Сашкові в дитячому будинку подобалося: чиста постіль, смачна їжа, добротний одяг, нове взуття. Жити відразу стало легше: ні тобі нічних гулянок на кухні, ні величезного списку домашніх справ.
Сашка тут лікували, годували, не особливо кривдили; порівняно з життям удома це був справжній рай, і хлопчик уперше почувався дитиною. Нарешті Сашко отримав можливість вчитися; його завжди приваблювали науки, але вдома в нього майже не було часу на уроки. Щоправда, ось хороших оцінок домогтися так і не вийшло — аж надто запущене було в хлопчика навчання. А ось його сестрі Світлані більше до душі було домашнє, вільне життя.
— Там, куди захотіла, туди й пішла, а тут усе по режиму, усе по струнці, — скаржилася сестра. Вона мріяла скоріше вирватися на свободу.
Минув час, Сашко і Світлана випустилися з дитячого будинку. Матері їхньої на той час уже не було на світі, загинула. Повернулися брат і сестра в рідну домівку, напіврозвалену, стару й брудну. Сашко чесно намагався налагодити нове життя, але не вийшло в нього нічого. На роботу влаштуватися не зміг — освіти немає, почав «колымити» по селах: кому город прополе, кому дров наколоть. Розплачувалися з хлопцем часто горілкою, ну й призвичаївся потихеньку.
— Воно й справді легше трохи, як перехилиш, — похитав головою Олександр. — Думки погані зникають, і про брата не думається в цей момент, і про Оленку, і про матір теж.
— Так, — промовила Віра, — багато у вас у житті було втрат і бід.
— Це точно.
Тут на ґанку почувся тупіт маленьких легких ніжок. Мить, і в кухню вбігла дівчинка років восьми, гарненька до неможливості, навіть у своєму старенькому заношеному одязі не за розміром. Ясні зелені очі, довге, злегка розпатлане русяве волосся. Малятко було схоже на Федора так, що її запросто можна було б прийняти за його дочку.
— Маша повернулася, — пояснив Олександр.
Дівчинка підбігла до нього, обійняла, а потім втупилася на Віру і по-дитячому безпосередньо запитала:
— А це хто?
— Це… це гості наші. Потім познайомитеся. Йди поки пограйся ще у дворі трохи. Нам договорити треба.
— Добре, — кивнула дівчинка. — Я тоді до Нестерових піду, гаразд? Катрусі нових ляльок накупили, ми пограємося з нею.
— Йди, — кивнув Олександр.
Маша, ще раз ковзнувши поглядом по гості, помчала на вулицю.
— Це… це ваша дочка? Така гарна. Ви, до речі, схожі.
— Племінниця, — посміхнувся Олександр. — Свєтчина дочка. Свєтка-то стопами матері пішла. Народила, а виховувати не хоче. Ось поїхала зараз ніби як на заробітки, а люди кажуть, любов у неї нова у великому місті. Її відгуляє, а про дитину не згадує. А я ось за Машкою доглядаю тут як можу. Так собі з мене вихователь, та все ж краще, ніж взагалі нікого.
— Як же так? — Віра не могла зрозуміти почуте. — Як можна відмовитися від рідної дитини?
— Ну, запросто. Кажу ж, уся в матір Свєтка. Не потрібна їй Маша, як і ми матері були не особливо потрібні. Допомогу на неї отримує, і добре. Ти мені ось що… розкажи про нього. Про брата. Все життя мріяв із ним познайомитися, але не думав, що це можливо. А тут…
Віра розповіла, і говорити про чоловіка було легко і приємно. Жінка любила Федора й пишалася ним. Олександр слухав уважно, йому було цікаво все: і чим Федір займається, і які фільми любить дивитися, і про що мріє.
— Коли я його зможу побачити?
— Та хоч завтра. Ну так що? Ви згодні аналіз здати і, якщо що, піти в донори?
— Питаєш! — вигукнув Олександр. — Це не обговорюється навіть. Лише б я підійшов.
— Дякую…
