У Наталі видався на рідкість неспокійний день. Зранку викликали до начальства, попросили написати промову до прибуття іноземної делегації, потім гості несподівано з’явилися в офісі раніше часу, і їй довелося імпровізувати. Добре хоч делегація з Індії, тож можна було не перейматися через дрібні помилки у вимові, яких вона іноді припускалася від хвилювання.
Глава делегації з білозубою посмішкою на смаглявому обличчі навіть підійшов до неї й заявив, що вона дуже добре говорить, тому він хотів би бачити її як супроводжуючу по всіх визначних пам’ятках міста. Добре, що Антон Васильович заступився, сказав, що Наталія Сергіївна не просто перекладач, а провідний спеціаліст фірми, яку він ніяк не може відпустити з підприємства навіть заради дорогих гостей.
Позбувшись необхідності виконувати обов’язки гіда, Наталя все одно знайшла собі пригоду. Шеф попросив з’їздити до партнерів і в усній формі передати їм важливе прохання. Від цього доручення вже ніяк не виходило відкрутитися, тому довелося сісти в машину директора і їхати на околицю міста, де знаходилося підприємство постачальника.
Стоячи в заторі перед виїздом із центру, вона відчинила вікно, щоб поправити бічне дзеркало, і раптом побачила поруч із машиною маленьку фігурку. Це була дівчинка років десяти, одягнена в білу сорочку, строкату спідницю і яскраву хустку. «Циганка, чи що?» — подумала Наталя, але, придивившись уважніше, зрозуміла: та навряд чи була циганської крові.
Світло-блакитні очі на блідому личку в обрамленні білявого волосся, що вибилося з-під хустки, і маленький носик видавали в ній слов’янське походження. Перед тим як машина рушила з місця, дівчинка встигла крикнути: «Тітонько, давайте погадаю!», але Наталя щосили намагалася вирулити в більш вільну смугу і на крик не відгукнулася. Після розмови з представником партнерської компанії вона відчула сильний голод і вирішила перекусити в кафе.
Замовивши друге, салат і зелений чай, вона почала переглядати повідомлення в телефоні й раптом стукнула себе по лобі. «Матінко, як же я забула!» Відвідувачі обернулися на поважну жінку, що дзвінко ляснула себе долонею, і Наталя почервоніла від збентеження. «Як же я могла забути?» — продовжувала думати вона. — «Ігорю ось-ось сорок п’ять, а в мене навіть плану ніякого немає».
«Та який там, навіть ідеї немає, як його ювілей відсвяткувати? Ох, правильно він каже, ця робота перетворює мене на бездушного робота». Нашвидкуруч поївши, Наталя набрала номер начальника.
— Антоне Васильовичу, я ваше доручення виконала, дозвольте тепер моє прохання озвучити.
— У чому річ? Що за прохання? Давай швидше, люди чекають!
«Як завжди, люди… А співробітники з їхніми чоловіками, дружинами та сім’ями — не люди», — подумки пробурчала вона і якомога спокійніше сказала:
— Можна мені взяти відпустку за власний рахунок наступного тижня?
— Що? Наталю, ти взагалі забула? У нас конференція на носі й звітні збори наприкінці місяця!
— Антоне Васильовичу, місяць тільки почався, а доповідь для конференції я вам ще вчора занесла, подивіться на столі. Тож нічого тут хвилюватися, а мені потрібно Ігоря вшанувати, у нього ювілей. Начальник гучно засопів, але потім пом’якшав.
— Гаразд, ювілей так ювілей, але, будь ласка, щоб це не позначилося на роботі.
— Не позначиться, Антоне Васильовичу, ви ж знаєте, я не п’ю, — усміхнулася Наталя поступливості шефа і поклала слухавку.
Через хвилину прийшло повідомлення від начальника: «На сьогодні вільна, машину можеш поставити у себе». Від радості вона клацнула пальцями. «Так, ну, ресторан ми у Віталія з Олею орендуємо, а от що з подарунком робити? Так хочеться зробити його незабутнім, ну щоб просто був справжній сюрприз».
Біля в’їзду в центральну частину міста Наталя знову опинилася в заторі. «І куди вони всі їдуть за мною? — дивувалася жінка. — Що в один бік, що в інший — не проштовхнешся». Раптом у віконце хтось постукав. Це знову була та білява дівчинка, одягнена по-циганськи, яка пропонувала поворожити.
— Ну ти що думаєш, у твої ворожіння хтось повірить? Та й взагалі тут дуже небезпечно, ти чому бігаєш по проїжджій частині? — вимовила їй Наталя, прочиняючи вікно.
— Так я ж не завжди бігаю, я тільки коли машини в заторі. Вони ж повільно їдуть, а то й стоять, і це не небезпечно, — жваво відповідала дівчинка.
— Ой, ну і заняття ти собі вибрала. У тебе що, батьків немає?
