— Важко це все згадувати, але, якщо це так важливо, я розповім. Пашка, так само як і я, народився зі зрощеними пальцями. Цього дуже боялися батьки. Я пам’ятаю, як він, ще зовсім малий, ходив по хаті та всім показував свої ручки: ось, мовляв, які в мене пальчики. Мені на той час уже давно зробили операцію, і батьки казали: «Пашенько, тобі теж зроблять операцію, і будуть пальчики, як в Ігорьоші». Але Пашка постійно хворів, тому терміни операції раз у раз переносилися.
Ігор перевів подих і продовжив:
— І ось, коли йому виповнилося сім, на дачі влаштували пікнік, шашлики й усе таке. Татові друзі приїхали з дітьми. Ми грали з ними в м’яч, і раптом одна дівчинка побачила пальці брата, підійшла до нього і простягнула свою долоньку. Каже: «Ану, дай мені свою руку». А Пашка, нічого не підозрюючи, подав їй долоню.
Дівчисько розреготалося і сказало: «Оце так, у тебе не руки, а ласти, ти що, тюлень?». Пашка відсмикнув руку і насупився, а дівчисько продовжувало сміятися, поки я на неї не зашикав. Але було вже пізно. Пашка почервонів, схлипнув і кинувся бігти з двору. Ми навіть не відразу зметикували, що він задумав, а коли спробували наздогнати, він уже зник. Ми побігли за батьками.
Ті навіть не підозрювали про те, що сталося. Почали шукати Пашку, потім підключили жителів селища, дільничного, потім довелося викликати рятувальників із міста. Але все марно. Навіть службові собаки розгублено виляли хвостами, не змогли взяти слід.
— Тож я навіть не можу тобі передати, як голосила мама, коли зрозуміла, що Паша зник, — голос чоловіка тремтів. — Хотілося вуха заткнути, втекти на край світу, тільки б не чути цього крику. І ось відтоді життя наше перетворилося на справжнє пекло. Вдома зникли будь-які розмови, крім новин про зниклого брата. Посміхатися, сміятися нікому й на думку не спадало, і музику в нашому домі ніхто не слухав. Загалом, стало нестерпно. Але я терпів заради тата і мами.
Наталя мовчала, а по її щоках повільно котилися сльози. Вона раптом зрозуміла, чого найбільше на світі може хотіти її чоловік — знайти брата і привезти його на могилу батьків. А головне, вона була майже впевнена, що зможе це бажання виконати. Тільки от навряд чи цей сюрприз буде приємним. Зрозуміло було одне — їй знову потрібно знайти ту саму ворожку.
Голос чоловіка вивів її із заціпеніння.
— А ти взагалі чому таку розмову завела? — запитав він.
— Я? А, та просто, розумієш… — Наталя запнулася, не знаючи, розповідати чоловікові про дівчинку чи ні. — Загалом, відвертість за відвертість. Нашим старим парком гуляє одна мала, років восьми-дев’яти, і вона дуже схожа на тебе.
Ігор несподівано розсміявся.
— Ти що, серйозно? Та мало які дівчатка і хлопчики на мене схожі. З моєю-то пересічною зовнішністю…
— Ні, Ігорьок, а розхвилювалася я не тільки тому. У неї зрощені пальці, і в її батька теж. Причому всі чотири, точно як у тебе в дитинстві.
Чоловік вмить перестав посміхатися, підскочив до неї та схопив за плечі.
— Ходімо туди, де бачила… у парк…
— Кого? — не зрозуміла Наталя.
— Павлика. Я відчуваю, це він.
— Ох, Ігорьоша, а я його не бачила, це ж мені дівчинка розповіла про батька. А буває він у парку чи ні, я не знаю. Уявляєш, доньку навчив ворожити й змусив заробляти цим на життя.
— Восьмирічну дитину? — здивувався чоловік. — А сам він чим займається?
— Не знаю. Ну, можемо удвох з’ясувати.
Він відсунув стілець від столу і пробурмотів:
— Так, Наталю, якщо ти хотіла мене сьогодні здивувати, у тебе це вийшло. І як же ми будемо це з’ясовувати? Ну, знайдемо цю дівчинку…
