— Її звуть Маріка.
— Дивне ім’я.
— Так, вона сказала, що народилася в Бессарабії. От цікаво, як вони там із батьком опинилися?
— А, ось чому тебе зацікавила поїздка до Кишинева… Бессарабією ж ті місця хіба що старі люди називають.
— Ось-ось, я її спочатку за циганку і прийняла.
— Виходить, Пашка за циганами ув’язався. А може, вони його вивезли? Ех, питань більше, ніж відповідей. Шкода, пізно, я б просто зараз у цей парк рвонув.
У вихідний вони удвох вирушили спочатку до виїзду на трасу, а потім, не знайшовши там дівчинки, спустилися в парк і майже відразу побачили малу поруч із якимось бородатим чоловіком. Той міцно тримав її за руку і, мабуть, тягнув до себе, а дівчинка мовчки опиралася. Наталя, побачивши це, одразу кинулася до них і закричала на бороданя:
— Відійдіть від дитини! Що вам потрібно?
— Та нічого, — незворушно відповів той, — вона сама запропонувала мені почаклувати по руці, а я погодився.
Наталя подивилася на дівчинку, в очах якої застигли сльози й непідробний страх, і знову гримнула на незнайомця:
— Чого встали? Йдіть своєю дорогою, поки ми поліцію не викликали!
Чоловік натягнув кепку на лоба і шмигнув у зарості парку. А Маріка кинулася до неї.
— Тітко Наталю, дякую! Цей дядько так міцно мене схопив за руку, я думала, відірве, — заплакала вона.
Ігор подивився на дівчинку і похитав головою.
— Не можна такій малій без нагляду парком ходити. Так, ходімо до твого тата.
— Ви що, хочете забрати мене в притулок? — ще сильніше заплакала мала.
— Та ні ж, — пом’якшав Ігор, — просто відведемо тебе додому і з татом твоїм поговоримо.
— Він зараз не може розмовляти, — пробурмотіла вона.
— Це ще чому?
Маріка нічого не відповіла.
А коли вони прийшли до комірчини двірника, то одразу зрозуміли, чому батько не може говорити. Він був смертельно п’яний. На підлозі під розкладачкою, на якій спав чоловік, валялися порожні пляшки, а на дитячому ліжечку, що стояло в кутку, були розкидані його речі. Наталя затиснула ніс.
— Ну й амбре… Як ви тут живете? — запитала вона в Маріки.
— А більше ніде. Якби тато двірником не працював, ми б взагалі померли з голоду або на вулиці замерзли.
— Та вже, куди органи опіки дивляться? — пробурчала Наталя і почала розштовхувати сплячого чоловіка. Той почав хаотично махати руками й кликати дочку.
— Тату, я тут, — сказала дівчинка, — це до тебе.
Чоловік нарешті відірвав заросле щетиною обличчя від подушки й повернувся до гостей. Тут Ігор несподівано закричав:
— Пашко, шибенику, це ж ти!
Наталя здивовано подивилася на чоловіка, а той підійшов до Павла і показав на шрам на його правій брові.
— Це точно він. Йому тоді чотири було, він катався на самокаті й з усього розмаху влетів у ріг будинку. Брову розсік, крові було, крику! Ось шрам і залишився.
Павло підвівся з розкладачки й нерозуміючими очима дивився то на Ігоря, то на Наталю.
— А ви взагалі хто?
