— нарешті хрипко запитав він, чухаючи щетину.
— Родичі твої. Я Ігор, брат твій, пам’ятаєш?
В очах Павла все ще не було жодних емоцій. Але потім вони раптом просвітліли.
— Ігорьош… Правда ти? — І по обличчю чоловіка побігли рясні сльози. — Я все-таки тебе знайшов!
— Треба ж, він мене знайшов! — обурився Ігор. — А тебе самого де весь цей час носило?
Павло, миттєво протверезівши, опустив голову і почав розповідати:
— Я тоді в посадку втік, а потім побачив біля узбіччя фургон і сховався там. Заснув, здається, а коли прокинувся, машина вже дуже далеко від дому була. Водій виявився циганом, побачив мене, додому відвіз. У нього дітей там одне одного менше, ну й виростили мене. Навчили ворожити, жебракувати, у мене добре виходило. А коли мені виповнилося шістнадцять, батько мене одружив.
— У шістнадцять? — перепитала Наталя. — Батько? Ти що, називав батьком чужу людину? У той час як твій рідний тато тут від горя з розуму сходив? Та й мама разом із ним!
Ігор загарчав так, що Маріка від страху притиснулася до Наталі.
— А де вони зараз? — пробубнів Павло.
— Ти це точно хочеш знати? Ну пішли.
Ігор схопив брата за комір і вивів їх із комірчини. Всі четверо сіли в машину і поїхали в бік заміської траси.
— Вони тепер в області, чи що, живуть? — усе допитувався Павло, але Ігор і Наталя мовчали.
Коли під’їхали до кладовища, Павло все зрозумів і заридав. У могили батьків Ігор сухо сказав:
— Батько пережив маму всього на місяць. Поховали поруч, а потім вирішили зробити спільний пам’ятник. Ось так і лежать разом п’ять років.
Павло присів навпочіпки й, щось бурмочучи, обхопив голову руками. Наталя чула, як він шепотів:
— Вибачте, рідненькі, вибачте… — і сама мимоволі змахувала сльози. А Маріка з жалем дивилася на батька і теж шмигала носом.
Нарешті Павло обернувся до дочки.
— Ось бачиш, як погано думати тільки про себе. Втік я від своїх рідних і все життя поламав. Мамку твою не вберіг. Пропаща я людина.
Дівчинка кинулася до батька й обійняла його за шию.
— Татусю, не плач, я від тебе ніколи не втечу, чесне слово….
