І ви тепер на всіх парах мчите повідомити йому про те, що треба терміново змотуватися, поки його не побачили на записах? Або ви маєте намір знову зіпсувати камери, щоб виграти трохи часу і придумати інше рішення, так би мовити, квартирного питання? Тетяна Леонідівна слухала невістку і не перебивала. Мовчання з динаміка, перериване звуками важкого дихання, було красномовнішим за будь-які фрази.
Важко було не зрозуміти: свекруха шокована. Через кілька секунд після Дашиної тиради до неї долинув тихий голос свекрухи. — Добре. Ти маєш рацію. Нам треба поговорити. Я зараз дійсно не в місті, вже йду по селу в напрямку до вашого будинку.
І так, я й справді хотіла тимчасово вивести камери з ладу, щоб спокійно вирішити свою проблему. Гаразд. Я зараз спробую відпроситися у начальниці й приїду додому, буду чекати на тебе. Тільки, Дашо, будь ласка, не говори поки нічого Олексію, дуже тебе прошу.
Дар’я пообіцяла свекрусі виконати її прохання, хоча й підозрювала, що вся ця ситуація найімовірніше обернеться неприємностями. Начальниця відпустила підлеглу, яка послалася на домашні проблеми, і незабаром Даша, яка вирішила заради якнайшвидшого розгадування таємниці свекрухи не економити на таксі, вже відкривала хвіртку. По дорозі вона встигла відправити чоловікові повідомлення про те, що сьогодні за нею заїжджати не потрібно, так що можна було розраховувати на кілька годин для спокійної розмови зі свекрухою на явно непросту тему.
Тетяна Леонідівна сиділа одна на лавочці під невисокою яблунькою і, помітивши невістку, поспішила до неї назустріч. Так, зараз свекруха виглядала зовсім не так бездоганно, як Даша звикла її бачити: з ідеального каре вибилося кілька пасом, що спрямувалися в різні боки, лляне плаття було сильно зім’ятим, в очах замість впевненості в собі й почуття власної переваги таїлося щось близьке до жаху.
— Дашо, давай поговоримо в будинку, мало хто на ділянці нас може підслухати. — А цей ваш протеже, де він зараз перебуває? — не стала церемонитися Даша і уточнила: — Як і раніше в нашому гостьовому будиночку мешкає? — Ні, я попросила його поки що погуляти в лісопосадці, не хотілося, щоб, якщо ти раптом приїхала з Льошею, вони зіткнулися.
— Гаразд, ходімо в будинок, Тетяно Леонідівно, поговоримо там, — погодилася Даша. Ледве жінки присіли за стіл, як невістка без натяків запитала: — Отже, Тетяно Леонідівно, кого це ви поселили без нашого з Льошею відома на нашій ділянці? Плечі Тетяни Леонідівни опустилися, вона згорбилася і наче стала ще мініатюрнішою.
— Це довга, заплутана і сумна історія з мого минулого, Дашо. Я так довго зберігала її в секреті, що вже сподівалася на повне забуття, але доля знову наді мною пожартувала. Якщо можна, я тобі як на духу все розповім, і, може бути, ти підкажеш мені правильний вихід із цієї ситуації.
Мені не дуже приємно говорити про свої таємниці, але зараз без цього не обійтися. Тобі я можу довіритися, оскільки відчуваю: більше ніхто мене не зрозуміє, напевно, навіть засудить. А ти не така, навіть коли я тебе шпиняла, ти зберігала гідність і не давала заслуженої здачі. Так що вислухай мене, будь ласка.
Таку прохальну інтонацію в словах свекрухи Даша почула вперше за всі роки знайомства з нею, і, пошкодувавши жінку, що нагадувала їй холодну снігову королеву, відгукнулася: — Уважно слухаю вас. Тільки якщо можна, на самому початку дайте відповідь на питання, яке мене мучить після перегляду відео: що за чоловік мешкає на нашій ділянці? Він що, біглий злочинець, раз йому доводиться переховуватися? — Цей чоловік — Тимур, мій давній знайомий, і так вийшло, що саме він рідний батько Романа.
Даша була приголомшена шокуючим зізнанням свекрухи, а Тетяна Леонідівна продовжувала своє одкровення: — Тимур і справді сидів у юності, і, повір мені, насправді потрапив він за ґрати зовсім не зі своєї вини, і багато років уже на волі. Так вийшло, що ми дуже давно не бачилися, а місяці два тому Тимур знову з’явився на моєму горизонті, і я пропала. Якщо раніше мене стримувало те, що сини були маленькими, то тепер я дозволила собі бути щасливою.
На жаль, із житлом у Тимура проблеми, і коли на твоїй з Льошею річниці весілля камери вийшли з ладу, я зрозуміла — це найпростіше, та що там, елегантне вирішення проблеми. Тільки треба було зробити все так, щоб ні в тебе, ні в сина, ні в кого-небудь ще не виникло ні найменших підозр про сторонню людину на ділянці. — І ви, навантажившись як кур’єри служби доставки, приносили їжу і мильно-рильні приналежності для того, щоб ми з Льошею не помітили різкого зростання споживання всього цього?
— Так. Мені хотілося, щоб батько мого молодшого сина міг пожити з комфортом. У Дар’ї не вкладалася в голові інформація про те, що дівер — не рідний брат Олексія. Чоловіки, темноволосі й кароокі, були схожі й один на одного, і на Віталія Олексійовича. Від мами-білявки обидва сини успадкували тільки рівний грецький профіль, у всьому іншому вони були копією Дашиного свекра.
А тепер, виявляється, він був рідним батьком тільки одному з них. — Ох, Тетяно Леонідівно, а що ж тепер робити? Ваш, як би м’якше сказати, знайомий не може ж вічно жити в нашому гостьовому будиночку. Ще кілька місяців, і настануть холоди, ночами в неопалюваному приміщенні стане дуже незатишно.
Та й взагалі, за цей час треба примудритися зберегти в таємниці своє перебування на ділянці. Сподіваюся, Тетяно Леонідівно, ви розумієте, що вся ця ситуація ненормальна за своєю суттю, і, швидше за все, довго зберегти секрет не вийде. — Розумію. Але що мені треба було робити? Я не могла залишити Тимура без своєї підтримки, мій священний обов’язок йому допомогти.
— А чому ви йому квартиру не зняли, раз вам так його шкода було? Тетяна Леонідівна зам’ялася, мабуть, не знаючи, як відповісти, а потім зізналася: — Віталій у мене дуже підозрілий і надмірно ощадливий. Між нами, дівчатками, я знаю, що на моєму телефоні стоїть програма типу віддаленого контролю, стеження, якщо вже зовсім точно…
