Тимур же мене відкинув, а зовні вони навіть схожі трохи. Ось так я і вийшла заміж, народила Олешку. Віталіка в більш велике місто запросили працювати, і ми переїхали разом з ним. Мене ніщо не тримало, у мами стався інсульт, і, продавши спадкову квартиру, я все вклала в нове життя на новому місці.
Важко було, в першу чергу морально. Намагалася не згадувати минуле, боячись зірватися, тим більше, що у мене був син, і калічити його дитинство трагедією я не мала ніякого права. А потім зустріла Тимура випадково: він звільнився, але не поїхав у наше рідне містечко, побоювався перетнутися зі мною, як потім зізнався. Йому Лілія ж доповіла, що я заміж вискочила.
Загалом, він не шукав зі мною зустрічі, та й не знав, куди я переїхала, а ось вийшло, що якраз там мене і зустрів, де найменше цього чекав. Я, ледве на нього поглянувши, забула про всі образи. Переді мною стояла людина, заради якої я могла б кинути все. Та й у Тимура в очах такий вогонь горів, що сумнівів не залишилося — він мене як і раніше любить.
Віталій якраз був у відрядженні, Олешка з його батьками поїхали на море, а я пустилася берега і дозволила собі згрішити. Розумію, що пишатися нічим, ти маєш право мене зневажати, Дашо, але ось так вийшло. Очі Тетяни Леонідівни наповнилися сльозами, і невістка, простягнувши їй пачку серветок, пішла ставити чайник. Власне, пити зовсім не хотілося, але Даша вважала за необхідне надати свекрусі трохи часу, щоб вона прийшла до тями після важких спогадів.
Автоматично готуючи напій, господиня розмірковувала про те, що під зовні непроникною маскою снігової королеви ховаються такі бурхливі почуття. Свекруха, яка встигла витерти сльози й навіть поправити макіяж, що злегка розтікся, з вдячністю прийняла чашку із зеленим жасминовим чаєм, зробила невеликий ковток і продовжила зізнання. — Ми з Тимуром надолужували щастя, втрачене не зовсім з нашої вини.
Але наближався день, коли повинен був повернутися Віталій, і на пропозицію розлучитися з чоловіком я відповіла відмовою заради Олешки. Тимур, звичайно, образився жахливо і, залишивши мені на згадку свій кулон, пішов. А пізніше виявилося, що крім саморобної прикраси у мене виявився набагато цінніший подарунок — дитина.
Про те, що я виношую саме сина і саме Тимура, у мене не було ні найменшого сумніву, я відчувала, що це так. На щастя, Віталій ні про що не здогадався, а то б напевно розлучився зі мною. Мені було страшенно соромно, але зізнатися в зраді я не могла. До того ж і Тимур зник з мого життя.
Але і кому б я була потрібна з двома дітьми? І, до речі, у мене були підстави вважати, що Віталій Олешку мені не віддасть, кістьми ляже і сам, і його батьки, але дитину в мене заберуть і, може, навіть батьківських прав позбавлять. Ніяких ілюзій на те, що мені пробачать загул і зраду, я не мала.
Так і залишилося все так, як склалося: Віталій — чудовий чоловік, я — зразкова дружина, Льоша і Рома — чудові й дружні братики, наша радість і гордість. Дар’ї стало страшенно шкода Віталія Олексійовича. Нехай навіть свекор був якимось не зовсім серйозним на перший погляд і при цьому прискіпливим, але все-таки бути учасником великого обману тривалістю більш ніж чверть століття він не заслуговував. Немов вторячи роздумам невістки, Тетяна Леонідівна знову заговорила.
— Я сотню разів хотіла зізнатися у всьому Віталію, але кожен раз відступала. І ось три місяці тому в моє життя знову увірвався Тимур. Виявилося, що він працював на півночі, скопив суму, достатню для покупки квартири і безбідного життя в рідних краях, але зберегти гроші не зумів, став фактично безхатьком.
— А чому Тимуру його сестра не допомагає? Все-таки заради неї він своє життя скалічив, — обурилася Дар’я. Тетяна Леонідівна невесело посміхнулася: — Якраз Лілія і посприяла тому, щоб залишити Тимура без усього. Він до неї приїхав і прямо не впізнав квартиру: сучасний ремонт, нова техніка, у Лілії всі пальці в золотих каблучках…
