«Італійці — вони просто самі по собі такі, темпераментні. На відміну від наших хлопців, вони вміють залицятися. Анджело кльовий, звичайно, але навряд чи він і справді приїде. Якби кохав, уже давно був би тут. Адже майже рік минув уже». Але Віка не вірила словам близьких. Вона знала: Анджело просто дуже зайнятий, адже він допомагає батькові вести бізнес, а це непросто.
Анджело обов’язково приїде до Віки, раз обіцяв. Подій у житті дівчини в цей час відбувалося багато. Повернувшись із пам’ятної подорожі, Віка влаштувалася на першу у своєму житті роботу. Її, завдяки зв’язкам батька, взяли в місцеву газовидобувну компанію економістом. Зарплата виявилася такою, що дівчина ахнула, вперше побачивши розмір перерахування. Ось це так! Це що ж, вона тепер, виходить, зможе сама себе забезпечувати? Причому вельми гідно.
«Ну що, ти у нас зовсім доросла дівчинка», — заявила в день першої зарплати за сімейною вечерею мама. — «Напевно, настав час тобі переїхати і почати самостійне життя». «Я теж так вважаю», — посміхнувся батько, що з гордістю дивився на свою дорослу доньку. Таку гарну, розумну, успішну. Вдалий підсумок батьківських турбот і вкладень.
Віка заплескала від радості в долоні, зовсім як маленька. У неї вже давно була власна квартира. Батько купив її доньці, коли тій виповнилося вісімнадцять. «Це твій заділ на майбутнє», — промовив він тоді. Квартира була чудовою, просторою, світлою, розташованою в самому центрі міста. Віка навіть боялася уявити, скільки вона коштувала. Але тоді, будучи студенткою, Віка переїхати в нове житло не змогла.
«Ти не готова ще до самостійного життя», — сказала мама, похитавши головою. — «Нехай поки стоїть. Нікуди квартира не подінеться. Ремонт зробимо потихеньку. А вивчишся, подорослішаєш, тоді й переселишся». І ось тепер, на думку батьків, донька, яка почала сама заробляти, була цілком готова жити окремо. Нова робота, нова квартира, нові стосунки. Нехай поки й на відстані.
Стільки вражень, стільки емоцій. Життя било ключем, грало яскравими фарбами. Віка іноді сама собі заздрила. Для щастя їй не вистачало тільки Анджело поруч. Спілкування по відеозв’язку — одне, а ось відчуття його теплих долонь на своїх плечах — зовсім-зовсім інше. І ось нещодавно він з’явився на порозі квартири Віки. Зовсім несподівано.
Подзвонив напередодні, попередив, що надішле вранці кур’єра з квітами і невеликим подарунком. Коли пролунав дзвінок, Віка вирішила, що це посильний. Вона відчинила двері й… обімліла. Не вірячи своїм очам. На порозі стояв Анджело, в руках його справді був букет троянд. Хлопець широко посміхався. У Віки навіть ноги підкосилися, її хитнуло. Анджело спритно підхопив її за талію.
Так вони й увійшли в квартиру, обнявшись. На роботу Віка в той день не пішла, подзвонила начальнику і взяла відгул. Не могла вона залишити Анджело, коли він… ось він, нарешті, зовсім поруч. Того ж ранку Анджело зробив Віці пропозицію, зволікати не став. Не можна сказати, що ця пропозиція стала такою вже несподіванкою для дівчини. Вона припускала, що все до того й йде, а як інакше? Такі почуття, як у них, — велика рідкість.
Просто Віка думала, що станеться це трохи пізніше. «Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною», — промовив Анджело, міцно, але ніжно стиснувши зап’ястя Віки. — «Я зрозумів, що не можу без тебе. Ця розлука… вона далася мені важко. Кожну хвилину думав про тебе, постійно хотів бути поруч. Так більше не можна. Виходь за мене. Ми поїдемо і будемо жити в моїй квартирі в Римі. Разом. Тільки ти і я. Ти згодна?»
Віка замість відповіді обвила шию Анджело руками і поцілувала його. Звичайно, вона згодна! Більше того, почути такі слова з вуст коханого — це була її заповітна мрія, яка просто зараз здійснювалася. Батьки, дізнавшись про рішення доньки, зрозуміло, спочатку запанікували. «Як це так? Ти будеш жити в чужій країні? Далеко від нас? Та мало що… А раптом тебе там ображати будуть?» — бідкалася мама.
Але, познайомившись з Анджело, батьки змінили свою думку. Молодий чоловік зачарував і їх. Вони прийняли той факт, що дочка житиме в Італії з коханим чоловіком, і вже навіть раділи за неї. Анджело взагалі подобався всім, з ким Віка його знайомила. Ну ще б пак! Людей завжди притягують щирість, доброзичливість, почуття гумору, енергія. А Анджело мав усе це в достатку.
Єдиним, на кого красивий і заможний італієць не справив належного враження, був Андрій. Віка нахмурилася, згадавши про друга дитинства. Зазвичай Андрій у всьому підтримував її. Скільки разів виручав, захищав, підбадьорював. А тут дивна якась поведінка. Танька каже, що це ревнощі. Мовляв, Андрій з дитинства закоханий у Віку, тому й не приймає Анджело.
Але подруга явно помиляється. Це Віка довгий час була закохана в Андрія, а він-то… він з самого початку бачив у ній тільки друга. У підліткові роки дівчина навіть у подушку через це ночами ридала. Ну а як інакше? Вона ж так намагалася сподобатися однокласнику. Вибирала вбрання, робила макіяж, старалася над зачіскою. А потім… потім бачила його на спортмайданчику в обіймах з черговою пасією.
І що тільки Андрій у цих курках знаходив? Віка визирнула у вікно. Таксі саме проїжджало повз кінотеатр. Скільки разів вони з Андрієм бігали сюди на сеанси фільмів жахів! Обидва любили такі сюжети, захопливі, з несподіваними поворотами подій. Віка, звичайно, боялася, заплющувала очі на страшних моментах. Андрій у цей час міцно тримав її за руку, не зводячи погляду з екрана.
Дівчинка сподівалася, що коли-небудь у темряві кінозалу однокласник її обійме, може, навіть поцілує, як цих своїх численних подружок. Але цього так жодного разу і не сталося. «Ти такий друг чудовий», — говорив Андрій, коли Віка давала йому списувати домашку або допомагала розібратися з алгеброю. — «Мені з тобою так спілкуватися подобається. Завжди зрозумієш, завжди підтримаєш. Ти навіть краща, ніж пацани».
Це були вельми сумнівні для Віки компліменти. Їй же хотілося, щоб Андрій бачив у ній не друга, а кохану дівчину. Але не склалося. Дитяча закоханість поступово зійшла нанівець. Скільки можна стукати в зачинені двері? Зате залишилися міцні дружні почуття. А Танька… Нічого вона не розуміє. Ревнощі вигадала, ще якісь. Та Андрій… Він просто кепкує з неї, от і все. Це його звичайна манера спілкування.
Нареченого подруги Андрій називав не інакше як Анжелка. «Знову з Анжелкою своєю переписуєшся? Його Анджело звуть». «Що за ім’я взагалі таке? По-моєму, воно жіноче». «Чоловіче. Це взагалі-то італійська мова. Може, твоє ім’я для нього теж жіночим здається. Схоже на Андреа. Так його сестру двоюрідну звуть». «Та мені все одно, що там йому здається. Анжелка він, от і все».
«”Анджело” означає “ангел”». «”Ангел”», — пирхав Андрій, — «це який із крильцями і німбом над головою?» Згадуючи ці жартівливі перепалки, Віка зараз посміхалася. Кумедний він все-таки, Андрій цей. Його сарказм іноді збивав з пантелику, але Віка була впевнена: трапиться що, Андрій точно прийде до неї на допомогу. Шкода буде розлучатися з ним, і з Танькою, і з батьками.
Але головне — поруч буде Анджело. Людина, яка змушує її серце калатати так часто, що здається, воно ось-ось вискочить із грудей. Анджело жив із Вікою вже майже три тижні. Зараз у нього була можливість ненадовго залишити бізнес, але скоро треба повертатися. І він мав намір приїхати додому вже з дружиною. Весілля призначили на кінець наступного місяця. Раніше не вийшло, всі найближчі дати були зайняті…
