Він змалку був балагуром і душею компанії. І спортом займався, і на гітарі грав, ще й читав багато. Щоправда, все більше фантастику та пригодницькі романи. Якби він з таким же завзяттям ковтав підручники, то був би круглим відмінником. Але хлопця приваблювало інше: спілкування, вечірки, походи. Навколо нього завжди вилися люди — таємні й відверті шанувальниці, приятелі, друзі.
Він був як магніт для пригод і частенько ставав героєм цікавих історій. Його життя нагадувало серіал. Раніше Віка, дивлячись на Андрія, що прогулюється під ручку з черговою пасією, відчайдушно ревнувала. А він… він нічого не помічав. Ще й розповідав їй про своїх подружок. Спочатку захоплено розписував достоїнства дівчини, а через якийсь час ділився розчаруванням і печалями.
Віка завжди вислуховувала друга і за необхідності підтримувала словом або давала цінну пораду. Андрій не раз зізнавався, що Віка — його найкращий друг. «Ти розумієш мене як ніхто, навіть дивно, ніби думки мої читаєш». «Це тому, що ми виросли разом», — посміхалася у відповідь дівчина. «Напевно. Мені з тобою так легко, так добре». Віка кивала у відповідь. Вона відчувала абсолютно те ж саме, тільки… і ще дещо.
Їй хотілося, щоб Андрій обійняв її, поцілував, притиснув до себе. Тільки Віка жодного разу навіть не натякнула хлопцеві про свої почуття. Чому? Та просто боялася, напевно. Бо раптом зізнання відштовхне від неї Андрія? А якщо і не відштовхне остаточно, то в будь-якому разі між ними утвориться незручність. Такого легкого і приємного спілкування, як раніше, вже точно не вийде. Ні вже, нехай усе йде як йде.
Щоправда, одного разу Віка все ж була близька до того, щоб відкритися другу дитинства. Тоді вісімнадцятирічний Андрій, студент другого курсу місцевого інженерного вишу, раптом вирішив одружитися. Новина ця стала для Віки громом серед ясного неба. Вона ж усе ще сподівалася, що одного разу хлопець зверне на неї увагу не тільки як на друга. Буває ж таке. Але якщо Андрій одружиться, то мрії Віки не судилося збутися.
Обраницею хлопця стала дівчинка-одногрупниця. Віка часто бачила їх разом. Ефектна така дамочка: пишні форми, яскраво-руде волосся. Не те що сама Віка — худенька, майже прозора, ще й бліда як міль. У той момент дівчина бачила себе саме такою — непоказною і непривабливою. Принаймні, майбутня дружина Андрія точно затьмарювала її своєю яскравістю і темпераментом.
Андрій перед весіллям ходив якийсь трохи стривожений. Намагався поводитися як раніше: жартував, веселився, приколювався. Але Віка-то бачила, що у її друга дитинства щось не те на душі. «А чого це ти… Чого це ти так рано вирішив одружитися?» — Віка одного разу зважилася на пряме запитання. — «Вчитися ще і вчитися. А тут працювати доведеться. А як же універ?»
Віка знала, що Андрій з дитинства мріяв стати судномеханіком. Саме тому і вступив до інженерного вишу. Це коштувало йому величезних зусиль, але хлопець впорався, чим вельми пишався. «Розумієш…» — Андрій тоді серйозно подивився на Віку. — «Вона… Просто вона… чекає дитину, тому… виходу-то особливого немає». «А ти її любиш?» — випалила Віка, перш ніж встигла подумати над своїми словами.
«Ну… так, люблю. Люблю, звичайно ж», — якось не надто впевнено відповів Андрій. Скільки ж сліз потім пролила Віка, уткнувшись обличчям у подушку! Тепер вона жаліла не тільки себе, що втратила останню надію на щастя з коханою людиною. Їй було шкода й Андрія. Вона ж встигла зрозуміти під час тієї короткої розмови, що її друг явно нещасливий. Випадковий «заліт», так вийшло.
Звичайно, Андрій одружиться з цією дівчиною, він же завжди був чесним і відповідальним. І буде потім усе життя мучитися з нелюбою дружиною. Віка ридала над цією життєвою трагедією, яку вже не виправити. Але весілля не відбулося. Якось Андрій почув розмову нареченої з іншим хлопцем. У цьому діалозі вона зізнавалася тому молодому чоловікові, що дитина точно його.
Клялася, наводила докази, терміни їхніх побачень. Її співрозмовник… він явно не горів бажанням одружуватися. Тому дамі не залишалося нічого іншого, як підлаштувати побачення з Андрієм. «Розумієш», — ділився потім Андрій з Вікою подробицями тієї історії, — «вона ж йому телефоном так і сказала, що коли дізналася, що вагітна, а він одружуватися бажанням не горить, вирішила звалити цю дитину на мене. Ну, а я дурень, звичайно».
«Не зрозумів, чого це вона так до мене на вечірці клеїлася, хоча раніше в упор не помічала. Простак наївний. Ну ось. А після тієї ночі вона й заявила мені, що дитину чекає від мене і нам потрібно швидше оформляти стосунки». Звичайно, Андрій, почувши цей діалог, зажадав пояснень. Наречена його намагалася щось вигадати, якось виплутатися із ситуації.
Але Андрій же чув усе на власні вуха. Він потім і зі справжнім батьком дитини зустрічався, щоб переконатися. І той все підтвердив. Поржав ще над Андрієм, обізвав наївником зеленим. У підсумку цей чоловік все ж одружився з подругою, що зневірилася, і визнав малюка. А Андрій позбувся необхідності жити з нелюбою і отримав цінний урок. Так що в підсумку все у всіх закінчилося добре, але з тих пір Андрій став обережнішим.
Тепер він ретельніше підходив до вибору дівчат і більше так не помилявся. Андрій закінчив виш і, як і мріяв колись, влаштувався на судно інженером-механіком. Їхнє місто знаходилося на березі великої повноводної річки, нею ходили теплоходи і вантажні судна, так що попит на тямущих фахівців був високим. «Річка — це здорово, звичайно, але я про велику воду мрію. От би в море ходити!» — іноді ділився з Вікою своїми думками Андрій.
«Але це ж тобі потрібно переїжджати кудись», — уточнювала дівчина. «Так, ти маєш рацію», — погоджувався Андрій. — «Але це ж і на краще: нові місця, нове життя. Тут щось уже тісно стає». При думці про те, що Андрія не буде поруч, Віці ставало не по собі. Вона ж так уже звикла до нього. Андрію можна було зателефонувати в будь-який час дня і ночі, щоб попросити про допомогу, і бути впевненою: він одразу ж примчить.
Андрій не раз довів свою надійність. Він із нічного клубу Віку та її подруг забирав. До них того вечора клеїлися підозрілі хлопці, дівчата боялися, але Андрій приїхав за ними на своєму старому автомобілі. Він тоді зовсім недавно отримав права, і батько купив для нього тренувальну машину. Андрій і з ремонтом даху на дачі батькові Віки допомагав. Батько навіть жартома сусідського хлопця тоді «зятьком» називав, а той і не заперечував.
Одного разу і зовсім був смішний випадок. Віка залишилася ночувати одна, батьки поїхали в село до родичів. Було літо, стояла спека. І раптом дівчина помітила на стіні величезного павука. Вона таких взагалі ніколи живцем не бачила, він був з кулак завбільшки. Звичайно ж, дівчина голосно заорала, а потім набрала Андрія. Той примчав і цілу годину намагався виловити монстра.
Нарешті хлопцеві вдалося накрити павука тазом і запхати його в банку. Пізніше з’ясувалося, що це вихованець їхнього сусіда з верхнього поверху. Той тримав у тераріумах рідкісних комах, а цей павук, він втік під час годування і якимись переходами дістався до квартири Віки. Дівчина була вдячна Андрію за всі ці ситуації. Знати, що в тебе є людина, яка завжди готова допомогти, — це дорогого коштує…
