Жаль йому стало дитину. Раптом цій дівчинці допомога потрібна? Чоловік зітхнув і рішучим кроком підійшов до малечі. Та насторожилася, наїжачилася. Вуличні діти живуть в очікуванні каверзи, що, в принципі, і правильно.
— Голодна? — тільки й спитав Віктор, окинувши жалісливим поглядом дівчинку. Зблизька вона виявилася ще більш худенькою і блідою, ніж бачилася здалеку, але дуже симпатичною. Правильні риси обличчя, великі очі смарагдового, аквамаринового відтінку. Ніжна, тендітна. Як же її батьки не цінують таке диво? Цю малечу треба ростити, оберігати, радувати.
— Від учора нічого не їла, — зізналася дівчинка, опустивши очі. Ніби їй стало соромно від цього зізнання. Серце Віктора болісно стислося. Він почав гарячково міркувати, чим почастувати дівчинку. У пакеті у нього були тільки житні хлібці, сир та вино. Навряд чи дитині підійде щось із цього.
Тут його погляд упав на кіоск із випічкою на краю парковки. «Булочки любиш?» — спитав чоловік у юної співрозмовниці. «Так», — кивнула мала і посміхнулася. Обличчя її при цьому осяялося якимось особливим світлом. Вона перетворилася на справжню красуню. Віктор пару секунд помилувався цією чудовою дитиною і поспішив до кіоску. Дівчинка залишилася сидіти на паркані. Вона уважно стежила поглядом за чоловіком, який пообіцяв їй частування.
Поки Віктор чекав на свою чергу, він намагався зрозуміти, де бачив цю дівчинку раніше. Її обличчя здавалося до болю знайомим. А коли мала посміхнулася… Щось було в ній таке незвичайне. Хотілося дізнатися історію дитини, але чи розповість? Діти, вимушені виживати на вулиці, зазвичай дуже обережні та небалакучі. Та й доводиться їм бути хитрими та спритними.
Такі історії навигадують — захитаєшся. Віктор купив цілий пакет найрізноманітніших булочок та пляшку соку, вручив усе це дівчинці. Очі її спалахнули радісним блиском. Малеча тут же витягла з пакета слойку і жадібно вчепилася в неї зубами. «Дякую, дуже смачно», — продемонструвала дівчинка гарне виховання.
— Будь ласка, — посміхнувся Віктор. — Може, тобі допомога якась потрібна? У тебе є батьки?
— Батьків немає, — зізналася співрозмовниця. — Нас бабуся виховує, але вона нам навіть не рідна, а двоюрідна.
— Бабуся — це добре. А чому ж ти така голодна? Чому з учора нічого не їла? Бабуся що, тебе не годує?
— Грошей у нас мало, — зізналася дівчинка. — Не вистачає. У бабусі син п’є, всі гроші з гаманця забрав. Ось вона пляшки сьогодні пішла збирати. Я їй допомагаю, просто перепочити присіла. Арсеній із хлопцями машини тут миє, тож до вечора на вечерю назбираємо.
— А хто такий Арсеній?
— Це мій брат.
— Старший?
— Ні, це я старша. На цілих десять хвилин. Бабуся так каже, але він біситься, не вірить. Каже, раз хлопчик, значить, він і є старший.
— А ви близнюки?
— Ну так. Бабуся каже — королівська двійня. Я спочатку думала, що наші батьки королями були, а потім зрозуміла: так називають двійнят, коли хлопчик і дівчинка народжуються одразу.
— Може, зателефонувати в опіку? — невпевнено запропонував Віктор. — Вас з Арсенієм заберуть у гарне місце, де у вас буде чиста постіль, повноцінні сніданки, обіди та вечері. Вчитиметеся спокійно, не треба буде щодня заробляти на їжу. Дівчинка раптом змінилася в обличчі, напружилася, якось стиснулася. Ще мить тому посміхалася, жувала булочку і весело бовкала ногами, а зараз дивилася на Віктора зі страхом та підозрою.
— Не треба нас у дитбудинок! — пискнула вона, зістрибнула з паркану і помчала кудись, міцно притискаючи до грудей пакет із булочками. Віктор вилаяв себе: ну як він міг так необережно? Треба було тактовніше, акуратніше. Звичайно, дівчинка злякалася при згадці дитячого будинку. Багато дітей із таких сімей вважають притулок злом, не розуміють, що часто там їм буде набагато краще, ніж у рідному домі.
Віктор зітхнув і налив у келих вина. Сьогодні йому треба розслабитися. Може, якщо пощастить, він швидко засне і проспить до ранку без сновидінь. Хоча навряд чи. Швидше за все, як і завжди в такі дні, довго повертатиметься і згадуватиме, згадуватиме, згадуватиме. Власне, Віка завжди в його думках, так чи інакше.
У нього і її фотографій багато лишилося. Тоді ще було прийнято роздруковувати знімки. На якихось фото вони зображені вдвох: щасливі, закохані. На якихось — лише Віка. Красива дівчина з відкритою теплою посмішкою та чудовими яскравими очима. Віктору подобалося радувати та дивувати кохану.
Ці її щирі реакції — сміх, захоплення, вдячність — робили Віктора по-справжньому щасливим. Поруч із Вікою він почував себе сильним, значущим, майже всемогутнім. Вона з’явилася в одному з офісів Віктора одного літнього дня. На той момент тридцятивосьмирічний чоловік вже був власником мережі автомайстерень. Бізнес стрімко розвивався, гроші текли рікою. Віктор звик до життя заможної людини, яка може дозволити собі все.
Він зустрічався з розкішними красунями, яким, утім, нічого не обіцяв. Вважав, що зарано йому ще зв’язувати себе узами шлюбу. Чоловікові й так непогано жилося: улюблена робота, красиві дівчата, подорожі, бари, клуби, розваги. Ні, він не був щасливчиком, який отримав роботу та статки від багатого батька. Разом із другом Серьогою Віктору довелося пройти довгий і важкий шлях до успіху.
І вчилися, і помилялися, і працювали цілодобово. Гулі набивали, як без цього. Доводилося у все вникати і пахати, пахати, пахати. Віктор з дитинства відрізнявся серйозністю та цілеспрямованістю. Але тепер, досягнувши успіху, вважав, що має право на радощі життя. Без перегинів, звичайно, і відходу в крайнощі. І ось одного разу успішний бізнесмен помітив у головному офісі дівчину, новеньку.
Раніше він її точно ніколи не бачив. Віктор досі пам’ятав цей момент. Він піднімався сходами на другий поверх, де розташований його кабінет, а йому назустріч спускалося легке, граціозне створіння. Юна, струнка дівчина з променистими бірюзовими очима, одягнена у світлий сарафан із рожевими квітами. Вбрання зі струмливої матерії гарно облягало точену фігурку. На дівчину в цей момент якраз крізь вікно впав промінь призахідного сонця.
Цей штрих зробив образ незнайомки якимось чарівним. Вона, ледь ковзнувши поглядом по Віктору, пішла далі — поспішала кудись. А він зупинився і проводжав її поглядом. Потім у когось із колег чоловік з’ясував, що до них на практику надіслали трьох студенток із місцевого університету досвіду в економічному відділі набиратися. Ну і Віка виявилася однією з практиканток.
Звичайно, спочатку Віктор намагався викинути її образ із голови. Хіба мало красунь довкола? А вона молода зовсім, двадцять років усього, майже ще дитина, та й якась надто чиста, надто недосвідчена. Він — начальник, вона — юна студентка-практикантка. Не для нього ця дівчина. Але Віктор уже нічого не міг із собою вдіяти.
Всюди шукав Віку очима, як хлопчисько, вигадував приводи, щоб ніби випадково перетнутися з нею десь у коридорі. Тому що одна лише присутність цієї дівчини наповнювала його силою та енергією. Такого з Віктором раніше не бувало. Віка снилася йому. Юна красуня постійно була присутня в його думках. Згодом, коли дівчина освоїлася в офісі, дізналася, хто є хто, вона почала вітатися з Віктором, посміхатися йому, звертатися до нього із запитаннями.
Чоловік губився від її близькості. Іноді навіть дар мови у нього пропадав. Віктор відчайдушно сподівався, що все це непомітно оточуючим. І насамперед — самій Віці. Тому що… ну, бо не хотілося лякати і бентежити дівчину, та й взагалі. Віктор чудово розумів, як це може виглядати збоку: інтерес дорослої впливової людини до юної красивої особи. Типовий мезальянс.
Якось Віктору довелося затриматися на роботі. Таке траплялося досить часто. Засидівся допізна. Чоловік, як завжди, вийшов з офісу, кивнувши на прощання охоронцеві, і попрямував до парковки. Ще дорогою до машини він помітив краєм ока постать людини, що брела до шлагбауму. Офіс розташовувався у промисловій зоні, зупинка далеко. Напевно, це хтось із співробітників.
Зараз Віктор наздожене його автомобілем і запропонує підвезти. Порівнявшись із самотньою постаттю, Віктор обімлів: це була вона, Віка. Оце поворот. Чоловік зупинив автомобіль, відчинив дверцята.
— Сідай, підкину до зупинки.
— Дякую! — явно зраділа Віка.
Швидко обійшла машину та сіла на переднє пасажирське сидіння. Вона тепер була зовсім поряд. Така красива, юна, така чарівна і бажана.
Але Віктору не можна було демонструвати своїх почуттів. Приховувати емоції він, звісно, вмів, тільки от із Вікою це давалося йому насилу.
— А ти чого так пізно?
