— спитав чоловік, щоб порушити ніякову тишу.
— Та там історія одна… — Віка опустила очі й спохмурніла.
— Що трапилося?
— Через мене звіт зіпсувався. Ну, Ганна Матвіївна просила мене каву принести, а я… Я ж незграбна, і пролила все на звіт. Вона розлютилася, змусила передруковувати. Ось, тому й затрималася.
— Оце так Ганна Матвіївна, — протягнув Віктор. Ким йому доводилася Ганна Матвіївна? Анька, двоюрідна сестра, яку чоловік узяв до себе начальницею економічного відділу. З дитинства була вредною, ось і зараз відірвалася на студентці безмовній. Усі звіти зберігалися в електронному вигляді у комп’ютері в секретаря, і Ганна чудово про це знала. Просто вирішила ось так показати свою владу.
Бідна Віка, пізно вже. Добре, що він сьогодні затримався, а то довелося б їй промзоною в темряві крокувати. А тут і собаки бігають, і компанії іноді підозрілі вештаються.
— А давай я тебе додому довезу, — раптом запропонував Віктор. — Ти де живеш?
— На Вишневій.
— О, та нам по дорозі, — збрехав чоловік. Насправді йому було зовсім в інший бік, але хотілося продовжити ці чудові миті. Він з Вікою наодинці, і нікого навкруги.
— Ви мене дуже виручите, — посміхнулася Віка.
Якийсь час Віктор вів автомобіль мовчки. Віка сиділа поруч і зніяковіло мовчала. Все ж таки сам начальник її підвозить. Ситуація, м’яко кажучи, нестандартна.
— Яку музику любиш? — спитав Віктор.
— Різну. Найбільше рок, напевно.
Віктор посміхнувся і ввімкнув одну зі своїх улюблених композицій — енергійну, запальну, життєствердну.
Віка відразу заусміхалася, розслабилася, почала підспівувати і навіть танцювати. Так, вона примудрялася танцювати, сидячи у пасажирському кріслі. Природна, розкута, граціозна — незручності як не бувало. Віктор примудрявся і за дорогою стежити, і милуватися своєю чарівною пасажиркою, з якою йому ну зовсім не хотілося розлучатися. Чоловік болісно вигадував привід, щоб продовжити цей чудовий вечір. Несподівано Віка сама запропонувала вихід.
— Вибачте, звичайно, а ви можете мене відвезти трохи далі? Не на Вишневу вулицю, а до ринку. Звідти автобус і до центру ходить.
— Та я й у центр можу тебе підкинути. А навіщо тобі туди проти ночі?
— Мене дівчата кликали погуляти. Я спочатку не хотіла, відмовилася, настрою ніякого не було через цей випадок зі звітом і кавою. А тепер ось чомусь зовсім додому не тягне. Краще з ними погуляю. Зараз там цікаво, день міста ж.
— День міста? — здивувався Віктор. — Я думав, він пізніше.
— А він і пізніше, — пояснила Віка. — Просто свято перенесли на сьогодні, бо п’ятниця, завтра вихідний, люди зможуть розслабитися, відпочити, погуляти, салют дочекатися, зрештою. Він уже пізно буде, майже об одинадцятій вечора. Віктор посміхнувся. Згадав ті часи, коли й сам із друзями не пропускав таких заходів. Подобалася йому ця святкова штовханина: всі веселі, безтурботні, жартують, посміхаються. Життя здається суцільним святом.
Але з того часу минуло вже багато років. Цікаво, як воно все відбувається зараз?
— Довезу тебе до центру, — рішуче заявив Віктор. — Мені й самому цікаво на все це подивитися. Де ви з подружками домовилися зустрітися?
— Та я взагалі не знаю, де їх там тепер шукати, — зізналася Віка. — Я ж відмовилася з ними йти, вони там уже. Зідзвонимося і перетнемося десь. Дівчина відразу дістала телефон і почала набирати номери подружок.
Але марно, жодна не відповідала. Коли автомобіль Віктора наблизився до центру, стало зрозуміло чому. Вулиці були заповнені ошатними натовпами відпочиваючих. Звідусіль гриміла музика. Торговці навперебій пропонували перехожим свій товар. Тут і там виступали фокусники, танцюристи, співаки. У такому шумі дзвінок телефону почути просто нереально.
Віктор насилу знайшов місце для парковки. Віка не поспішала виходити з автомобіля, дивилася на те, що відбувається, із сумішшю подиву, веселощів і навіть страху.
— Стільки народу, я тут своїх ніколи не знайду, — протягнула вона. — Дівчата не відповідають, не чують, напевно. Не піду я нікуди, страшнувато трохи.
— А по-моєму, тут весело, — заперечив Віктор.
Він згадав атмосферу веселощів та загальної єдності, що панувала зазвичай на таких масштабних міських святах.
І йому раптом відчайдушно захотілося знову її відчути.
— Ну так, тут сьогодні буде цікаво, тільки самій мені там тепер що робити? Краще додому поїду, раніше треба було погоджуватися.
— А може, все ж таки сходимо, подивимося, що там? — запропонував Віктор.
Слова його пролунали просто і природно, ніби це звичайна річ, що начальник запрошує студентку-практикантку на свято міста. Віка замислилася.
Видно було, що їй дуже хочеться погодитися, але вона все не могла наважитися. Напевно, дівчину бентежив той факт, що її запрошує начальник. Подумає ще, що він, дорослий чоловік, планує з нею продовження вечора.
— У мене за пару годин важлива зустріч, — збрехав Віктор, щоб зняти незручність. — Тож година у нас приблизно є, потім мені треба буде їхати, завезу тебе по дорозі на твою Вишневу.
— Чудово! — зраділа Віка і випурхнула з автомобіля.
Вони гуляли багатолюдними вулицями, милуючись виступами артистів і захоплюючись тим, як місто прикрасили до свята. Так, помилуватися справді було чим. Щоб не загубитися в натовпі, їм довелося триматися за руки. Коли Віктор уперше взяв вузьку долоню Віки у свою, його ніби електричний розряд прошив. Це було неймовірне відчуття. Вона йшла поруч — красива, щаслива, весела, — захоплювалася всім довкола.
Раз у раз показувала Віктору то на одне, то на інше. У нього серце завмирало від її близькості. Він тримав її за руку, і все інше здавалося малозначним і неважливим. Але чоловік підігрував дівчині, теж дивувався, радів, захоплювався. Вони дочекалися салюту. Стояли серед безлічі людей у сквері. Різнобарвні феєрверки осяювали небо яскравими спалахами.
Обличчя всіх присутніх були звернені вгору. І тільки Віктор дивився не на квіти в небі, а на Віку, не міг відірвати погляд від її завороженого обличчя. Все одно ніхто цього не бачив, усі були надто зайняті салютом. Дивовижний момент, наче час завмер. А потім вона повернулася до нього з трохи сумною посмішкою.
— Вам час, — нагадала дівчина. — Година вже минула.
— Так, — схаменувся Віктор. — Дійсно.
До автомобіля вони знову йшли взявшись за руки. Інакше людське море неминуче рознесло б їх у різні боки. Віктор з небажанням випустив долоню Віки зі своєї, щоб відчинити перед нею двері машини. Назад вони їхали довго, потрапили у затор. Віка нервувала, думала, що начальник спізнюється через неї на зустріч. Той як міг переконував дівчину, що все гаразд.
— Дякую тобі, витягла мене на такий захід. Я отримав величезне задоволення, — сказав Віктор, коли припаркував автомобіль біля будинку Віки. Скоро вона піде і… і все. До самого понеділка він її більше не побачить. Та й зустрічати дівчину в офісі — це ж зовсім не те, що зараз, коли вони сидять в автомобілі зовсім поряд одне з одним і ось так просто спілкуються.
— Це вам дякую, — посміхнулася дівчина. — Я все-таки подивилася салют, а й не сподівалася вже. Чудово! Прекрасний вечір вийшов. Віка потяглася за сумочкою. Її обличчя виявилося зовсім близько. Віктор… Чоловік досі не міг зрозуміти, хто перший тоді кого поцілував. Здається, все-таки він. Але Віка відповіла відразу: з готовністю, бажанням, радістю.
Вони відірвалися одне від одного і довго мовчки посміхалися. У Віктора паморочилося в голові і шалено калатало серце. Він все ніяк не міг повірити в те, що щойно сталося. Емоції били через край. Чоловік ледве тримав себе в руках, щоб не згребти Віку в оберемок, не притиснути до себе. Вже потім, через якийсь час, дівчина зізналася, що саме такої поведінки і чекала від Віктора. Тож дарма він стримувався.
Віка виглядала розгубленою та збентеженою. Щоки її почервоніли, що робило дівчину ще зворушливішою і милішою. Вона явно не знала, як поводитися далі, що сказати, що зробити. Але очі, сяючі очі говорили про те, що Віка рада тому, що сталося.
— Віко, ти…
