Тільки знайомство з батьками не відбулося. Віка полетіла, як і належить, до табору. Для неї ця поїздка одночасно була і чудовим відпочинком, і можливістю вивчити мову.
Віктор сам довіз її до аеропорту. Віка поцілувала його біля пропускного пункту, сказала, що сумуватиме, а потім радісно упорхнула за ворота. Чоловік спостерігав, як вона приєдналася до компанії таких самих юних, як і сама Віка, хлопців та дівчат. Як же чудово виглядав цей натовп: молоді, красиві, цілеспрямовані, сповнені планів та надій. Цікаво, а як виглядають вони з Вікою? Напевно, зовсім не так гармонійно. Віктор відігнав неприємні думки та попрямував до парковки.
У нього сьогодні багато ділових зустрічей. Гаряча пора, відкриваються нові філії. Спочатку Віка дзвонила щовечора. Весела, щаслива, повна вражень. Казала, що сумує. І шкодувала, що Віктора немає поруч.
— От би й ти побачив усю цю красу. Тобі б сподобалося.
— Я не раз був у Лондоні, — посміхався у відповідь Віктор. — І планую з тобою об’їздити цілий світ. Все у нас попереду. Я люблю подорожувати. Ти, як мені здається, теж.
— Ще б пак! Швидше б все це залишилося позаду. Знайомство з батьками, весілля. І почнеться наше спільне життя. Віктор теж цього хотів. Майбутні труднощі трохи лякали, але це дурниця в порівнянні з тим щастям, яке чекає на них обох. А потім… потім щось змінилося. Віка перестала дзвонити. Тепер Віктор сам набирав її, але то була зовсім інша Віка.
Закрита, відсторонена. Вона намагалася швидше згорнути розмову. Відповідала на запитання односкладово і ховала очі, якщо Віктор набирав її по відеозв’язку. Звичайно, Віктор намагався з’ясувати, що відбувається. Його турбували ці зміни. Віка незмінно відповідала, що все чудово. Просто втомлюється дуже від вражень. Чоловік сподівався, що так воно і є. Хоча серце підказувало: щось тут не те. Інтуїція досвідченого бізнесмена була чудовою.
Настав день повернення Віки. Віктор запропонував зустріти її в аеропорту.
— Не треба, — попросила дівчина. — За мною батько приїде.
— Може, це якраз чудовий привід для нашого знайомства? Пора вже, нарешті, нам із ним поговорити.
— Ні, це точно не та ситуація. Не треба приїжджати.
— Але я скучив. Побачимося пізніше?
— Побачимося пізніше, — відповіла Віка і перервала дзвінок.
Ось і все. Вона не сказала, що теж сумує. Не висловила радості від майбутньої зустрічі. Та й не було її, цієї радості. Очевидно ж. Віктор мучився невідомістю і поганими передчуттями. У день прильоту Віки він зателефонував їй. Запропонував зустрітися увечері, коли Віка відпочине з дороги. Але вона відмовилась. Вигадала якусь відмовку. Начебто до них родичі мали сьогодні приїхати, і батьки попросили Віку залишитися вдома, щоб розповісти про табір.
Наступного дня дівчина знову відмовилася від зустрічі. Цього разу у неї знайшлися якісь невідкладні справи в університеті. Того ж вечора Віктор приїхав до її будинку сам. Не міг він більше чекати. Припаркувався так, щоб тримати в полі видимості під’їзд Віки. Їм потрібно зустрітися. Він має знати, що відбувається. Раптом коханій зараз дуже потрібна його допомога? Зрозуміло ж, що щось не так.
І ось нарешті вона з’явилася у дворі. Вийшла стрімкою ходою з арки. На ходу Віка розмовляла з кимось по телефону. Напевно, розмова була приємною: дівчина посміхалася, жартувала. У Віктора навіть дух перехопило, коли він побачив кохану. Він так скучив. І ось Віка зовсім поряд. Бачити її — вже щастя. Віктор вийшов із автомобіля, попрямував до неї. Усмішка миттєво злетіла з обличчя дівчини. Вона сповільнила крок.
Потім взагалі зупинилася. Віка явно не була рада цій зустрічі. Навіть розгубилася якось. Сказала пару слів наостанок своєму співрозмовнику та натиснула на скидання.
— Привіт. — Віктор усе ще посміхався. Він спробував обійняти дівчину, але та відсторонилася.
Чоловіка ніби цебром холодної води облили.
— Віко, у чому річ? — Віктор почув у своєму голосі тривожні нотки.
— Я ж попередила, що зайнята сьогодні. — Віка опустила очі. Вся вона якось згасла, поникла. Це лякало і насторожувало.
— Але ж ти вже повернулася додому. Здається, нам треба серйозно поговорити.
— Мабуть, що так, — зітхнула дівчина. — Все одно колись треба було б. Тільки давай не тут.
— Добре, ходімо в машину.
— Ні, не в машину. Краще у парку.
Прямо за будинком Віки розташовувався величезний парк. Широку заасфальтовану дорогу з обох боків обступали високі старі дерева: ялини, тополі, клени, дуби. На всьому протязі цієї алеї стояли лавочки. Затишні такі, якісь трохи старомодні. На одній із них і розташувалися Віктор та Віка.
— Треба було одразу сказати, — почала дівчина. — Дещо сталося.
— Мені ти завжди можеш сказати все що завгодно, — запевнив чоловік. — Не хочу, щоб між нами були таємниці.
— Ну а це?
— Це тобі не сподобається.
— Переживу.
— Звичайно, тільки… Загалом, нам треба розлучитися, — випалила нарешті Віка.
— Що?
Віктора ніби в сонячне сплетіння штовхнули. Навіть подих перехопило. Він чекав чого завгодно, але тільки не цього.
— Але чому?
— Там, у таборі… Я зрозуміла, що ми одне одному не підходимо. Ти старший набагато, та й взагалі ми різні.
Віктор не міг повірити у почуте. Коли Віка відлітала, все між ними було добре. Вони весілля планували. І тут таке…
— Зачекай, не рубай з плеча. Давай все обговоримо. — Віктор намагався бути спокійним, розуміючим та логічним. — Виникли якісь проблеми?
— Виникли, — кивнула Віка. — Розумієш, я… я закохалася там. По-справжньому.
Віктор вислухав дівчину не перебиваючи. Вона спочатку запиналася, бентежилася, а потім раптом взяла себе в руки і заговорила впевненіше і зв’язніше.
Виявилося, що у групі студентів, у складі якої Віка вирушила до мовного табору, опинився хлопець-старшокурсник Льошка. Веселун і жартівник, дотепний та харизматичний лідер. Ще й на гітарі грав, і співав гарно. До того ж перебував в університетській волейбольній команді з усіма витікаючими: чудова фігура, рельєфні м’язи, фізична сила. Всі дівчата, звичайно ж, одразу закохалися у цього красеня. У їхньому колі тільки й розмов було, що про Льошку.
Обговорювалися всі подробиці: від того, що він з’їв на сніданок, до того, на кого і як хлопець подивився. Віка спочатку не піддавалася загальному потягу — все-таки вона вже була нареченою, — але потім молодість взяла своє. На якійсь дискотеці Льошка запросив дівчину на танець. Він так дивився на неї, так вправно кружляв Віку залом, говорив красиві слова. Усім відразу стало очевидно, що Льошка зробив свій вибір: йому явно дуже сподобалася Віка. Хтось із дівчат був радий за подругу, хтось заздрив їй.
Сама ж дівчина чесно намагалася опиратися почуттям, що прокидалися, але нічого не могла з собою вдіяти. З Льошкою їй було весело та цікаво. З ним можна було з’явитися у будь-якій компанії без побоювань, що хлопці не зрозуміють чи не приймуть. Життя поруч із Льошкою грало яскравими фарбами. Він завжди щось вигадував. Нудьгувати з ним явно не доводилося. А ще він написав для Віки пісню і виконав її разом із друзями під самими вікнами гуртожитку дівчат.
Знайшов десь музикантів, організував ефектне освітлення. Всі дівчата тоді висипали на балкони, щоб послухати романтичну гарну пісню, створену спеціально для Віки. Тоді, стоячи на балконі і дивлячись на Льошку з електрогітарою напереваги, Віка і зрозуміла: все, закохалася. Шляху назад уже немає. Так, вона, звичайно, пам’ятала про Віктора, про каблучку, про майбутнє весілля, але все це стало абсолютно неважливим і далеким. І Віка вискочила надвір.
Льошка обійняв її, закружляв, а свідки цієї приголомшливої сцени голосно зааплодували, свистіли, вигукували щось підбадьорливе. Загалом, у Льошки і Віки закрутився яскравий роман, і зараз дівчина не могла уявити життя без цієї людини. Щастя затьмарювало лише майбутнє пояснення з Віктором.
— Ну ось, тепер ти все знаєш, — зітхнула дівчина.
Було видно, що розмова їй украй неприємна, як і сам Віктор. Чоловік відчував фізичний біль десь у районі сонячного сплетіння. Напевно, там якраз і розташована у людей душа.
— Ось, тримай. — Дівчина простягла йому ту саму коробочку з каблучкою.
— Можеш залишити її у себе, — сказав Віктор. — Це подарунок. Мені буде навіть приємно.
— Але ти ж розумієш, які з нею пов’язані спогади, — похитала головою Віка. — Це… це буде неправильно.
Віктор неохоче прийняв коробку з каблучкою з її рук….
