Шкода, що доля розпорядилася так. Тиняються брудні, неохайні, голодні по всьому місту. То їжу у людей випрошують, то ось як зараз — цукерки з могилок збирають. Батьки, напевно, алкаші-маргінали якісь. Їм не до сина та доньки. Так, ну й дитинство.
— Я… я друг цієї жінки, яка тут лежить. Сьогодні роковини її загибелі, ось квіти приніс. — Віктор якомога м’якшим і спокійнішим голосом пояснив дітям ситуацію.
Нехай не думають, що він їх ганяти зібрався чи соромити. Дуже хотілося допомогти цим дітям. Чоловік сунув руку в кишеню, витяг звідти пару купюр і простяг хлопчику.
— Ось, візьміть. У такий день прийнято поминати людей, але ж я не знав, що вас зустріну. Нічого смачного не взяв. Самі купіть, що хочете.
Хлопчик дивився на гроші, що лежали на долоні чоловіка, але брати їх чомусь не поспішав. Дівчинка чомусь дуже здивувалася.
Її брови піднялися, очі розплющилися. На неї явно справили враження слова Віктора.
— То ви знали нашу маму? — Хлопчик поставив запитання, на яке чоловік точно ніяк не очікував.
— Маму?
— Так це…
— Ну звісно! — Чоловік навіть ляснув себе долонею з грошима по лобі.
Як же він одразу не здогадався? Адже знав, що у Віки є діти, близнюки, хлопчик і дівчинка. Їм саме зараз має бути стільки років, скільки цим дітям.
І ці бірюзові очі хлопчика та дівчинки, їхні риси обличчя, міміка, навіть голоси… Ось чому Віктору все це здалося невиразно знайомим. Діти схожі на свою матір, на Віку. Не точні копії, звичайно, але риси Віки явно помітні. Якими ж рідними та улюбленими раптом стали для Віктора ці два замурзані личка!
— Віка — ваша мама? — скоріше уточнив, ніж спитав Віктор.
— Так, — хором відповіли діти.
Дивлячись на них, у чоловіка стислося серце. Бідні крихітки. Як же тяжко їм доводиться без мами та тата.
Наскільки Віктор знав, в авіакатастрофі загинули й бабусі, й дідусі дітей з обох боків. Сім’я практично повним складом уперше за довгий час вирушила кудись відпочити. І тут це падіння. Брат і сестра були зовсім крихітними, коли повністю осиротіли. Напевно, тоді їм ледь виповнилося по два-три роки. Швидше за все, діти навіть не пам’ятали своїх рідних. Але ось сумували все-таки, тужили. Навіть прийшли у роковини трагедії на могилу матері.
Сумне видовище, яке зворушить найчерствіше серце: хлопчик, дівчинка та сірий холодний пам’ятник, з якого на них з лагідною усмішкою дивиться гарна і дуже молода мама. Віктор чомусь думав, що діти загинули разом із Вікою. Якщо бути зовсім точним, то він тоді був настільки розчавлений втратою, що особливо й не замислювався над цим питанням. Йому було байдуже. Віки не стало, решта вже не мала значення. Ось дурень, егоїст точніше: поринув у своє горе, а про все інше й думати забув.
Страждав, пив, не хотів жити. А в цей час його допомоги та підтримки так гостро потребували двоє крихітних людей. Допомогти їм — ось що він ще може зробити для Віки. А те, що ці діти потребують допомоги, одразу впадало у вічі. Вони перебували у дуже тяжкому стані. Схоже, навіть голодують. Віктор підійшов до пам’ятника. Діти розступилися, даючи йому дорогу.
Дізнавшись, що цей чоловік — друг їхньої матері, вони змінили гнів на милість. Навіть якась цікавість проступила на їхніх милих відкритих обличчях. Віктор поклав до підніжжя пам’ятника квіти, подумки привітався з Вікою і, як завжди, сказав їй про своє кохання і попросив вибачення. Тільки цього разу він додав ще дещо: пообіцяв подбати про її дітей і запевнив, що тепер з ними точно все буде добре.
Після цього Віктор обернувся до хлопчика та дівчинки, посміхнувся їм і промовив:
— Ну, молоді люди, а тепер давайте знайомитись. Мене звуть Віктор, можна дядько Вітя, якщо вам так зручно. Колись давно я дуже добре знав вашу маму.
— Мене Аріна звуть, — представилася дівчинка. Її обличчя осяяла усмішка. — Та сама, Вікина.
Від цієї схожості у Віктора потеплішало на душі.
— Арсеній, — представився хлопчик і перший простяг Віктору руку.
Чоловік серйозно потис її. Так, суворий хлопчина. Ну а як інакше? Життя ж у дітей явно не цукор. Це не може не позначитись на характері.
— З ким ви живете?
— З бабою Вірою, — відповіла мала. Вона звично почала висмикувати бур’яни з квітника на могилі матері. Брат кинувся їй допомагати.
— А хто вона, ця баба Віра?
— Двоюрідна сестра нашої бабусі по батьковій лінії, — зовсім по-дорослому відповів Арсеній. — Більше родичів у нас і немає, не залишилося після авіакатастрофи.
Схоже, ця сама баба Віра посвятила дітей у всі подробиці історії, не стала нічого приховувати, незважаючи на юний вік онуків.
— Адже нас у дитбудинок хотіли відправити, — ділилася деталями явно більш товариська, ніж брат, Аріна. — Але баба Віра не віддала. Каже, там погано, вихователі кривдять дітей, особливо маленьких, а ще годують погано.
Так, зрозуміло, чому вчора Аріна втекла, як тільки Віктор згадав про дитячий будинок.
У баби Віри, мабуть, були дуже застарілі уявлення про заклади для дітей, які залишилися без піклування батьків. Зараз там зовсім інші умови, принаймні не гірше б дітям жилося, ніж із бабою Вірою. Їжу по місту збирати точно б не довелося.
— А вона, баба Віра ця, вона вас не кривдить?
— Ні, вона добра, — відразу відповів Арсеній.
— Дуже хороша, тільки старенька і хвора, працювати не може вже давно, тому ми бідно так живемо, — додала Аріна.
— Деякі гірше живуть, — вставив суворий Арсеній…
