— Ми краще жили б, — раптом зауважила дівчинка, — якби не дядько Коля.
— А хто це? — насторожився Віктор.
— Син баби Віри, — пояснив хлопчина, презирливо скрививши губи. — П’є, бабу Віру кривдить, не працює, а ще й гроші її забирає, щоб на пляшку вистачило. Ось і доводиться нам їжу добувати.
— Він що, з вами живе? — жахнувся Віктор.
— Так, — хором відповіли діти.
— А вас? Вас він не чіпає?
Чоловік відчув, як у ньому закипає злість. Він обов’язково знайде цього дядька Колю і поставить йому кілька запитань.
— Нас — ні, він коли нап’ється, ми йому на очі не трапляємося. Це баба Віра його лає, намагається напоумити, але й отримує за це. — Дівчинка опустила очі. Їй явно було соромно розповідати про це.
— Розбовталася, — дорікнув сестрі Арсеній.
— А що такого? — скинулася Аріна. — Все-таки він мамин друг, бачиш, який букет приніс їй.
— Ви не хвилюйтеся, я вам дуже допомогти хочу. Вашій мамі не встиг, хоча б вам допоможу. Баба Віра… мені треба з нею зустрітися. Відведете мене до неї?
— Так, — рішуче кивнув головою Арсеній. — Тільки йти далеко, наш будинок аж на Іванівській вулиці.
Віктор здивовано підняв брови. Це справді далеко, на іншому краю міста.
— І ви що, пішки сюди дісталися?
— Ну так, — знизала плечима дівчинка. І в цьому жесті чоловік знову впізнав Віку: вона робила так само. — Тому тільки надвечір сюди й дісталися. Спочатку тата провідали, тепер ось до мами прийшли. А тут ви.
— А що, якщо ми не пішки підемо, а поїдемо автомобілем?
— Ні, — хором відповіли діти. — Ми до незнайомої людини нізащо в машину не сядемо, — пояснив Арсеній.
Так і вирушив Віктор у піший похід із дітьми. Куди діватись? Іти довелося довго. У дорозі вони встигли поговорити багато про що і навіть потоваришувати. Пару разів Віктор організовував привали, і завжди десь у кафе. Діти не відмовлялися від тістечок та газованої води.
Видно було, що їм нечасто доводиться ласувати такими смаколиками. Виявилося, діти все-таки ходять до школи, намагаються не пропускати. Якось тиждень прогуляли, і до квартири до баби Віри прийшла жінка зі служби опіки. Погрожувала найстрашнішим для дітей — забрати їх у притулок, раз баба Віра не справляється. Вчитися братові та сестрі подобалося, тільки от часу не вистачало на навчання. Треба ж і їжу якось добувати.
У домі не завжди були продукти, та й, якщо чесно, у класі їх часто дражнили за бідний старий одяг. Тому брат і сестра намагалися звести спілкування з однокласниками нанівець.
— Я, звичайно, таких одразу на місце ставлю, — авторитетно заявив Арсеній, стиснувши маленькі кулачки.
Бідолаха, важко йому доводиться. І себе захищає, і сестру. Коли весела компанія дісталася будинку на Іванівській вулиці, вже зовсім стемніло.
Почало холодати. Віктор пошкодував, що залишив вітровку в машині. А ще йому було тривожно за дітей. Їм-то як, чи не застудяться? Але ті зовсім не помічали холоду. Життя у суворих умовах їх явно загартувало. Будинок, де розташовувалася квартира баби Віри, був дуже старий: цегляна двоповерхівка з тріщинами по стінах і облупленим фасадом, що давно не фарбувався. Діти піднялися на другий поверх. Віктор мовчки йшов за ними.
Перед зустріччю з бабою Вірою він дуже хвилювався. Що їй сказати? Як пояснити, що він хоче цим дітям тільки добра? Арсеній штовхнув двері. Ті відразу ж відчинилися. Схоже, вони взагалі рідко замикалися на замок. Віктор опинився у тісному темному передпокої з обдертими шпалерами. У квартирі стояв запах диму та перегару. З якоїсь кімнати долинала потужне хропіння.
— Дядя Коля напився, — констатував факт Арсеній.
— Погано, — зітхнула Аріна. — Зараз годину-дві поспить і буде всю ніч колобродити. Знову спати не дасть.
Дітям не місце у цій квартирі, це точно. Бідна Віка. Добре, що вона не може бачити, в яких умовах мешкають її малюки. На звук у передпокій вийшла баба Віра. Вірніше, виповзла. Це була дуже літня, явно хвора жінка. На обличчі виразно читалися сліди важкого життя, але принаймні зараз господиня була твереза.
— Ви хто? — підозріло подивилася баба Віра на Віктора. — Що ці двоє знову скоїли? Машину вам подряпали чи забрали чого?
— Ми ніколи не беремо чужого! — скинувся Арсеній.
— Мовчи, — цикнула на нього баба Віра. — Ідіть у кімнату.
Арсеній та Аріна слухняно прослизнули за зачинені двері, а Віктор представився і сказав, що має до господині серйозну розмову.
— Ну, на кухню пішли, коли так, — промовила баба Віра. — Чайник поставлю, раз розмова така серйозна.
Вони довго сиділи за хитким обдертим столом, пили слабо заварений чай, розмовляли. Баба Віра виявилася доброю і розуміючою людиною з непростою долею. Віктору легко далося спілкування з нею.
Він розповів усю свою історію. Свою та Віки. Починаючи з того моменту, коли юна красуня прийшла на практику до його офісу.
— Так, — протягнула старенька, коли Віктор закінчив довгу розповідь. — Історія… Хоч кіно про вас знімай. Тепер мені дещо зрозуміло…
