— Що зрозуміло?
— Чому Віка сина хотіла Вітькою назвати. На честь тебе, виходить. А рідня відмовила. Сказали, краще нехай Арсенієм буде. Донька Аріна, син Арсеній — ніби схожі імена. Вона й погодилася.
— Хороші вони діти, — посміхнувся Віктор. — Дружні, розумненькі. Такі… такі чудові.
— Це так, — кивнула баба Віра. — Батьки ж ними багато займалися, перш ніж… Загалом, до тієї трагедії. Малята малювали вже у них і розмовляли добре для свого віку. Навіть букви знали. А потім… Потім ось це лихо. Вони, коли всі разом на цей курорт збиралися, дітлахів мені залишили. Ми тоді зовсім інакше жили. Колька мій ще студентом був. Випивав, звісно, але… якось не турбувало це мене.
Молодість, вечірки… Можна пробачити. Я ще сильна та здорова була. Мені тільки на радість було спілкування з малечею. Залишили мені, значить, близнюків маленьких. Поїхали до аеропорту. А через чотири години в новинах сказали, що лайнер зазнав аварії.
Баба Віра не віддала близнюків у притулок. Рідня все-таки, хоч і далека. Шкода їй було малечу. Жінка вважала, що у притулку їх кривдитимуть. Довелося бабі Вірі звільнитися з роботи, щоб доглядати дітей.
Це було не страшно: жінка на той момент вже була за віком на пенсії, могла не працювати. Ще й на дітей допомогу через втрату годувальника оформила. Коля стипендію отримував, підробляв навіть. Та й баба Віра без діла не сиділа: мила за невелику плату підлогу у дворовому магазинчику. Було важко і морально, і фізично, і матеріально, але грошей таки вистачало. А потім… потім щось пішло не так. Непомітно зовсім спився Коля. Покинув навчання. На роботу влаштовуватись не збирався.
Дійшло до того, що він зі спокійною совістю почав тягати гроші з гаманця матері. І його не хвилювало, що вони відкладені на продукти чи ліки. А потім ще й баба Віра захворіла. Проблеми із суглобами. Працювати вона більше не могла. Дали їй інвалідність, виплати трохи підвищили. А толку? Все одно Микола майже все забирав собі. І сперечатися з ним було марно. Напідпитку він ставав агресивним і дуже злим.
Баба Віра боялася за себе, боялася за дітей і намагалася не вступати у відкрите протиборство з недолугим сином.
— Погано дітлахам у нас живеться, ой, погано! — бідкалася старенька. — Вони такі хороші, кмітливі, більшого ці діти гідні. Але що ж вдієш? Не можу я їм забезпечити краще життя. Поки жива, тягнутиму їх як можу. Але кінець мій близький, хвороба прогресує. Скоро зовсім зляжу. Куди вони тоді? У дитячий будинок, до чужих людей? Ох, біда, біда… як я родичам рідним їхнім на тому світі в очі подивлюся? Мені дітей довірили, а я не впоралася.
— А що… що, якщо я їх усиновлю? — раптом запропонував Віктор.
Він уже давно вирішив, що не залишить цих дітей. Рішення про усиновлення прийшло саме собою і здалося правильним та природним. Це єдиний вихід. З ним Аріні та Арсенію буде краще. Він забезпечить їм щасливе дитинство, безбідне життя.
— Та як так? — здивувалася баба Віра. — Якось це дивно. Ти ж чужий їм.
— Нічого дивного, і я не чужий. Ви ж знаєте тепер нашу з Вікою історію. Виростити її дітей, дати їм щасливе життя — це єдине, що я можу зробити для неї.
— Та я не проти, — раптом зізналася баба Віра. — Сама з їхнім вихованням уже не справляюся. Далі буде лише гірше. Треба у дітей спитати, дізнатися, чи згодні вони.
— Згодні!
І з-за дверей виступив Арсеній. За руку він тримав збентежену Аріну. Звичайно ж, діти не встояли і підслухали розмови дорослих. Тепер вони знають все.
— Ти хороший, я одразу зрозуміла. Ще там, на парковці торгового центру, де я була вчора, — промовила дівчинка, чомусь намагаючись сховатися за спиною брата…
