Ніка йшла вулицями міста, ховаючись за спинами перехожих. Вперше в житті вона, доросла сімейна жінка, стежила за людиною, причому цією людиною був її чоловік Андрій. Невже Світлана мала рацію? Колега з роботи, яка жила неподалік від цього місця, казала, що кілька разів бачила Андрія в ресторані з дівчиною. Красуня-білявка, довгонога, стильна — парочка щось жваво обговорювала, іноді дама підбадьорливо погладжувала Андрія по плечу.
«Та ти помилилася», — впевнено заявляла Ніка, адже між нею та Андрієм завжди були довірливі, близькі стосунки. Вони ділилися одне з одним радощами й переживаннями, розповідали про те, як минув день. Ні, звісно, Світлана помилялася, адже вона бачила чоловіка лише кілька разів у житті, от і сплутала його з кимось. Світлана взагалі скептично ставилася до шлюбу Ніки, знайомство жінки з Андрієм відбувалося практично в неї на очах, і Свєта тоді впевнено заявляла, що у цих стосунків немає жодних перспектив.
«Ех, подруго, я б на твоєму місці не зачаровувалася завчасно, щоб потім не розчаровуватися», — казала вона. «Плавали, знаємо, боляче буває після всього». Ніка розуміла, що частка правди в словах колеги є, але поруч з Андрієм жінка почувалася такою коханою, такою захищеною. Він дивився на неї з любов’ю і ніжністю, оберігав, намагався радувати, і це не могло бути обманом.
«Це і не обман», — заявляла у відповідь на заперечення Ніки досвідчена Світлана. «Зараз йому дійсно здається, що ти — жінка всього його життя: гормони, цукерково-букетний період, все таке інше. Але мине час, він погляне на ситуацію тверезим поглядом і все усвідомить». Ніка розуміла, що, можливо, подруга й має рацію, адже Андрій такий ідеальний, красивий: чого варті лише бірюзові очі на засмаглому обличчі, а ці ямочки на щоках, які з’являються, коли Андрій усміхається.
Ніка була готова милуватися його усмішкою нескінченно, раніше вона ніколи не відчувала таких почуттів до кого б то не було. Андрій — провідний інженер у великій нафтовій компанії, під його керівництвом майже сотня людей. Він розумний, цілеспрямований, хваткий, за плечима чоловіка — престижний столичний виш. Його вмовляли залишитися в столиці, але він не захотів їхати з рідного міста, адже тут його батьки, вже досить літні люди.
Андрій — їхня єдина і дуже пізня дитина, тому чоловік не міг кинути матір і батька самих. Ось і повернувся, про що, за його ж власними словами, жодного разу не пошкодував. Батьки Андрія — заможні люди, батько колись був великим за мірками їхнього міста підприємцем. У нього був власний молокозавод, що приносив свого часу великий прибуток, а до цього чоловік займався ресторанним бізнесом у столиці, але після народження дитини вирішив змінити рід діяльності.
Сім’я перебралася зі столиці в тихе провінційне містечко з розвиненою інфраструктурою, але куди приємнішою екологією. Завжди вважали, що дітей приємніше і простіше ростити саме в невеликих містах. Так розповідала про переїзд, що відбувся багато років тому, Ганна Леонідівна, мати Андрія. У Ніки, назло дурним стереотипам, були ідеальні стосунки зі свекрами, вони в якомусь сенсі замінили їй батьків, хоча за віком більше були схожі на бабусю з дідусем.
Власних матір і батька Ніка пам’ятала смутно, вони загинули, коли дівчинці було всього п’ять років: пішли в ліс по гриби й заблукали. Їх шукали тоді, довго шукали, але ліс небезпечний і непередбачуваний, грибників так і не знайшли. Мама і тато Ніки поповнили список людей, зниклих у лісах безвісти. Таких багато тоді було, та й зараз подібні випадки не рідкість.
Словом, маленьку Ніку взяла до себе бабуся, мама по батькові. Вона ростила онуку, намагалася дати їй усе, що потрібно. Ніка обожнювала свою бабусю, але, коли дівчині виповнилося всього двадцять років, її єдиної родички не стало: серце, вік. Ніка залишилася зовсім сама, їй так хотілося любові, підтримки, близької людини поруч…
