Тут і сумніватися не доводилося. Він підхопить малечу на руки й помчить удалину, легкий і швидконогий. Це явно обережний хлопчина. Зайва увага його тільки злякає. Тому Андрій продовжував йти слідом за дітьми.
Циганчата тим часом минули головну площу, прогулялися лабіринтом вузьких центральних вуличок і опинилися на околиці міста. Тут стояли старі приватні будинки й жили в основному літні люди. За цією вулицею розстилався пустир, а за ним об’їзна дорога. Здалеку Андрій помітив, що на цьому-то пустирі й влаштувався табір: фургони, люди, що сидять біля багать купками, веселий гомін.
Так ось куди прямують діти. Андрію, напевно, варто піти за ними, поговорити з дорослими. Тільки от як там його приймуть? Йти було страшнувато, але куди діватися. Вперше за стільки років з’явилася якась зачіпка, якась звісточка про Алісу.
Раптом ця ниточка приведе Андрія до доньки. Раптом він нарешті дізнається, що трапилося з його принцесою. Чоловік рішучим кроком пішов слідом за дітьми. Хлопчисько помітив стеження, невдоволено озирнувся, подивився на Андрія підозрілим поглядом. Але зовсім поруч були його дорослі, тому підліток почувався спокійно.
Він перебував на своїй території. Хлопчик лише прискорив крок. Малеча ледве встигала за ним, дрібочучи по траві своїми крихітними ніжками в стоптаних кросівках. І тут з-за рогу останнього на вулиці будинку до дітей вийшла молода циганка. Відразу було видно, що це мати маленької співачки.
Малеча вирвала руку з долоні хлопчика, кинулася до жінки, обійняла її. Красива циганка вкрила обличчя дівчинці поцілунками, щось ласкаво заворкотіла їй у саме вушко. Юна співачка щасливо розсміялася. Андрій стояв, не в силах поворухнутися.
Ця молода циганка… Її волосся, очі, брови, губи… Вона була дивовижно схожа на рідну бабусю Андрія, ту саму, на яку так сильно була схожа й Аліса. Чоловіка ніби цебром крижаної води облило. Ні, цього просто не може бути. Засмагле дочорна обличчя, білозуба посмішка, масивні золоті сережки у вухах.
І родимка. Родимка на щоці, яку, виявляється, так добре пам’ятав Андрій. Ця родимка формою нагадувала маленьке сердечко. Аліса ще раділа, що в неї на щоці така сама відмітина, як і в єдинорога з мультика. Жінка помітила пильний погляд незнайомця.
Посмішка повільно сповзла з її обличчя. Вона міцніше притиснула до себе дитину і хотіла вже піти, але тут Андрій гукнув її. «Алісо! Алісо!» Циганка зупинилася. Якийсь час вона уважно розглядала немолодого чоловіка, що стояв перед нею. А потім рішуче пішла до нього, все так само притискаючи до себе доньку.
«Вибачте, — заговорив Андрій. — Не лякайтеся, будь ласка. Я вам нічого поганого не зроблю. Просто мені потрібно, щоб ви мені поворожили». Останню фразу чоловік випалив несподівано для самого себе. Це перше, що спало йому на думку. Смаглява дівчина.
Вона ж із табору. А всім відомо, що циганки заробляють ворожінням. «Поворожити? — усміхнулася дівчина. Малеча на її руках теж посміхнулася. — Ну добре, поворожу, раз тобі так треба. — Клементино, біжи в табір, чекай мене там».
Дівчинка слухняно кивнула і поспішила туди, де зупинилися цигани, слідом за хлопчиськом, який уже майже досяг пустиря. «Її Клементина звуть?» — посміхнувся Андрій, розглядаючи обличчя циганки. Він усе сильніше переконувався, що це Аліса. Змінена, подорослішала донька.
Чоловік усвідомлював, що, можливо, просто видає бажане за дійсне. Але аж надто багато збігів. Пісня з улюбленого мультика доньки, яку виконувала маленька Клементина. Браслет на руці дівчинки. Зовнішність молодої циганки, нарешті. «Так, мою дочку звати Клементина, — відповіла нарешті дівчина. — На що тобі поворожити?»
«Багато років тому, дуже давно у мене викрали дочку. Вона вийшла на прогулянку з матір’ю. Вони потрапили в натовп людей, почалася тиснява, але… потім дівчинку так і не знайшли. Я б хотів дізнатися, що з нею трапилося. Я заплачу, заплачу, скільки скажеш». «Викрали доньку? — голос циганки здригнувся. — Це страшно. Це дуже страшно».
«Я… Я не візьмуся гадати таке. У мене самої дочка. Як би біду не накликати». «Можна тоді запитання? Звідки у вашої дівчинки той браслет? Просто у моєї дочки був такий самий». Андрій розумів, що зараз циганка розвернеться і піде, тому і поставив головне питання.
«У мене теж питання. Чому ти назвав мене Алісою?» «Так звали мою дочку і… Мені здалося, що…» «Що я? Це вона?» «Так, — зізнався Андрій, очманівши від того, куди звернув їхній діалог. — Мене звуть Аліфер. Цигани мене так називають. А на тому браслеті, з яким я не розлучалася весь цей час, там зі зворотного боку написано ім’я Аліса».
«Я тому й підійшла до тебе, тому що ти окликнув мене цим ім’ям. Це дивно і…» «Аліфер… Моя донько, розкажи про себе, прошу. Хто твої батьки? Як давно ти в таборі? Ти народилася там?» Аліфер заперечливо похитав головою. «Ні, я знайда. Батько казав, що знайшов мене, обідрану і голодну, на вокзалі».
«Сама я не пам’ятаю цього, маленька була. А цей браслет, він зі мною завжди, відтоді як я стала себе усвідомлювати. Говорили, що мені його подарувала бабуся Рада. А тепер я розумію. Браслет, він із того, іншого життя. Я завжди про це здогадувалася». «Я замовив його на четвертий день народження своєї доньки, — похитав головою Андрій. — Він один такий у всьому світі. Тут помилки бути не може. Він належав Алісі».
«Думаю, що це ти. Розкажи про себе». «Розкажу, — зітхнула Аліфер. — Із самого початку, як ми опинилися в цьому місті, я відразу відчувала, що була тут колись. Багато всього знайомого. Міські пейзажі, навіть запахи, відчуття якісь. Тепер ще ця наша зустріч. Я теж хочу у всьому розібратися».
Маленька Аліфер завжди знала, що батько Чеферіно підібрав її на вокзалі. «Кинули тебе рідні. Білі люди часто так роблять. Позбавляються непотрібних дітей. У нас, циган, зовсім інше до дітей ставлення». У сім’ї Чеферіно підростало вже четверо синів.
Не вистачало тільки дівчинки. Ось і взяв він малечу до себе. Мати Каміла, бабуся Рада, брати, Чеферіно — всі ставилися до крихітки з ніжністю та турботою. Кумедну дівчинку полюбили, прийняли. А коли з’ясувалося, що малеча має чудовий голос і добре танцює, популярність і цінність знайди й зовсім зросла в рази….
