Артем глибокодумно мовчав, іноді сумно зітхаючи. Готував ґрунт. Нехай Вероніка сама здогадається, до чого все йде. Може, і пояснюватися не доведеться.
І все ж пояснення відбулося. Це сталося грудневим вечором. Артем тоді повернувся з університету втомлений і злий. На носі диплом, а йому попався незговірливий керівник. Ця людина навідріз відмовлялася брати гроші й вимагала серйозної роботи над дипломом, а Артем… він уже фізично не встигав упоратися до потрібної дати.
А тут ще Вероніка зі своєю вічною безтурботною посмішкою на вустах і невчасною пропозицією.
— Та чого ти переживаєш, подумаєш — диплом, — знизала вона витонченими плечима. — І без диплома люди живуть.
І тут Артем не витримав. Невдоволення, що збиралося вже кілька місяців, вирвалося назовні.
Він кричав на Вероніку, називав її егоїсткою і пустушкою, яка живе коштом інших і не замислюється про майбутнє. В очах дівчини було стільки болю і жаху, коли вона слухала це.
— Вибач, я буду такою, якою ти хочеш мене бачити, — тихо промовила вона, коли Артем завершив свою гнівну тираду.
Хлопець опішив. Ця дівчина так довго боролася за право бути самою собою і поводитися так, як хочеться. І тут раптом таке. Вероніка сказала, що готова переробити себе на догоду йому. Але вже пізно.
— Ніко, ти вибач, що я на тебе нагримав, — промовив Артем, опанувавши себе. — Але все ж нам треба розлучитися.
— Ні! — вигукнула дівчина. У її голосі дзвенів відчай. Вона явно не збиралася змирятися. — Ні, ні, ні!
Вероніка в пориві почуттів змахнула зі столу вазу. Та, вдарившись об кахельну підлогу, розсипалася на тисячу дрібних уламків.
— Ти не можеш, не можеш цього зробити! Не можеш мене прогнати, відштовхнути!
Артем дивився на Вероніку, яка билася в істериці, і дедалі ясніше усвідомлював, що вона справді ненормальна. Раніше це здавалося таким привабливим і загадковим. Тепер же — відразливим, таким, що лякає, жалюгідним і неприємним.
— Йди, — вимовив Артем, задкуючи спиною до дверей.
Він намагався ухилятися від її обіймів. Вероніка чіплялася за нього, як потопельник за соломинку. Йому вдалося тоді виставити її за двері. «Куди вона піде?» З цього приводу Артем особливо не переживав. У Вероніки багато знайомих у місті, і шанувальники теж є, які з радістю її прихистять. Не пропаде.
Артем того ж вечора зібрав речі Вероніки у дві великі сумки. Жорстоко, звичайно, але не зобов’язаний же він тепер терпіти поруч із собою ненормальну, якщо виявився колись настільки дурним, що привів її у свій дім. Ці речі потім забрала одна з подруг Вероніки. Вона сама зв’язалася з Артемом.
— Як вона? — запитав хлопець швидше з ввічливості. За всіма правилами соціального протоколу він просто зобов’язаний був поставити це запитання.
— Плаче весь час, нічого не хоче, — сумно розповіла подруга.
Артем кивнув. Він сподівався, що дуже скоро Вероніка втішиться і зустріне нове кохання.
Але Вероніка не втішилася. Ба більше, вона почала переслідувати Артема з властивою їй одержимістю. Одного разу Ніка заявилася до нього в університет у вбранні, що нагадує чернече: скорботний погляд, спідниця до підлоги, волосся, прибране косинкою.
— Я змінюся заради тебе, — тихо промовила вона, дивлячись на Артема. — Бачиш, я дуже стараюся.
Це не просто лякало. Жахало. Артему вартувало тоді великих зусиль випроводити її. Далі — більше. На стінах під’їзду, в якому була квартира Артема, стали з’являтися зізнання в коханні й благання про прощення. А ще Вероніка завалювала хлопця електронними та паперовими листами.
Деякі з них навіть були написані віршами. Куди б Артем не пішов, він натикався на неї, чи то торговий центр, кафе, бар чи просто парк. Вероніка переслідувала його, благала про увагу, навіть погрожувала. Артем не знав, куди від неї подітися. Вмовляння не допомагали. Вероніка його ніби не слухала.
Одного разу Ніка напала на нього. Артем якраз захистив диплом, він повертався додому після урочистості, присвяченої цій довгоочікуваній події. Було вже дуже пізно, на вулиці ні душі. Артем вийшов із таксі, розплатився з водієм, у благодушному настрої попрямував до свого під’їзду.
Вероніка налетіла на нього як фурія, одягнена в усе чорне і тому нерозрізнена на тлі передсвітанкового пейзажу.
— Якщо ти не хочеш бути зі мною, значить, нікому не дістанешся!
Вероніка напала на Артема. Той від подиву навіть не одразу почав чинити опір.
Але вона не врахувала головного: він усе ж таки чоловік, а отже, у будь-якому разі потужніший фізично. Артему, звісно, вдалося відштовхнути від себе нападницю. Вероніка впала на асфальт, сильно вдарилася спиною.
— Ти що твориш?! — вигукнув Артем. — Зовсім із котушок злетіла? Лікуйся!
— Вибач, — затарахкотіла Вероніка. По її щоках текли великі сльози. — Сама не розумію, що на мене найшло. Я ж кохаю тебе… Як я могла?
Артем зник у під’їзді, голосно ляснувши дверима. Серце його тепер було неспокійне. Сьогодні Вероніка помилилася. Ця спроба заздалегідь була приречена на провал.
Боятися дівчини… Це щось новеньке. Да вже ж, у незавидному Артем опинився становищі. А вже наступного дня йому зателефонувала та сама подруга Вероніки, що забирала її речі, і тремтячим голосом повідомила, що Ніка зробила спробу піти з життя. У дівчини нічого не вийшло. В останній момент її вчасно помітили й врятували.
Швидка приїхала дуже швидко. Але тепер Вероніка в реанімації. Артем не знав, як йому вчинити. Він відчував себе винним у тому, що сталося з цією дівчиною. З іншого боку, хлопець усе ще боявся її. Жахливі, неприємні почуття. Все закінчилося для Артема відносно благополучно. Вероніка вижила.
Але в неї діагностували захворювання, яке дебютувало через сильний стрес. Хлопець вважав за краще тоді не роздумувати про те, що саме стало причиною цього самого стресу. Ніку відправили в клініку. Від спільних знайомих Артем дізнався, що батьки тепер її відвідують.
Мабуть, усе ж зрозуміли, що дуже потрібні своїй непутящій доньці. Друзі теж іноді їздили до Вероніки в лікарню. Але Артем — він більше вже ніколи з нею не зустрічався. І взагалі, йому дуже хотілося б забути всю цю важку історію, тільки от не виходило. Напевно, тоді він вперше і задумався про те, що неправильно поводиться з дівчатами.
Для нього вони були всього лише речами — красивими, цінними, але речами. Скільки жіночих сліз було пролито через нього! Він ніколи не рахувався з почуттями своїх подруг, а вони, багато хто з них, так щиро кохали його. Відтоді Артем став набагато обережнішим.
Тепер він уважніше прислухався до дівчат, багато чого помічав, намагався бути чуйнішим і попереджувальнішим і завжди тримався на безпечній дистанції. Легкі необтяжливі романи, заздалегідь обговорені умови. Ніякої романтики, зате і ніяких сюрпризів. Вистачило з нього Вероніки.
Артем закінчив університет, батько влаштував його на хорошу посаду на місцеве містоутворювальне підприємство — газозавод. Зарплата більш ніж гідна, перспективи кар’єрного росту вражаючі. Артем занурився в роботу. Студентом він був неважливим, але співробітником виявився просто чудовим.
Хлопець вникав у всі нюанси, займався самоосвітою, придивлявся до більш досвідчених колег. Що ж стосується особистого життя, то ні про які серйозні стосунки Артем поки не думав. Його активно намагалися сватати дівчатам із пристойних родин, але Артем був як кремінь. Не хотілося йому поки що ні весілля, ні тим більше дітей.
Здавалося, що ще недостатньо він пожив у своє задоволення. Та й проблем зайвих йому не потрібно було. Ще свіжа в пам’яті була історія з Веронікою. Поверхневі стосунки, в яких усі все розуміли від самого початку. Романи без перспективи, що виникали виключно для легкого і приємного проведення часу.
Це цілком влаштовувало Артема. Так тривало кілька років. Артем відбувся у професії, тепер він був у своїй компанії на хорошому рахунку. Його поважали, молодого фахівця просували кар’єрними сходами. І це вже був результат його заслуг, а не наслідок клопоту авторитетного батька.
До речі, батьки дуже пишалися сином, що розсудливим став. Адже вони вже й не думали, що з нього вийде пуття. Поводився в юності як типовий мажор. Синок багатенького татуся. Не вчився, марнував життя, бездумно витрачав гроші. Мати з батьком не могли достукатися до нього в той період.
А потім раптом Артем ніби подорослішав і взявся за розум. Батьки раділи цьому. Для повного щастя їм не вистачало тільки одного: щоб син одружився, завів сім’ю, подарував їм онуків. Утім, Артем був ще дуже молодий, тому мати з батьком особливо не наполягали. А потім… потім у житті Артема з’явилася Віка.
Віка якось приїхала до них в офіс у робочих справах. Вона працювала економісткою в партнерській організації, і ось виникли якісь питання в бухгалтерії, тому Віку і відправили розібратися. Артем зіткнувся з нею біля самого входу: він поспішав на парковку, його викликали в управління.
А тут вона, Віка. Ця дівчина була зовсім не у смаку Артема. Миловидна, але не мала модельних даних. Невисока, дуже худенька, з короткою стрижкою. Уважні сірі очі, веснянки на трохи кирпатому носі, тонкі губи. Чимось вона нагадувала ельфа з казки.
Артем, сам не розуміючи чому, зупинився, дивлячись на відвідувачку. Вона неуважно ковзнула по ньому поглядом і поспішила далі. В руках дівчина міцно стискала папку з документами. І Артем, хоча і дуже поспішав, пішов за нею слідом. Сам ще не віддаючи звіту своїм діям, просто за наїттям.
Пішов не дарма. На третьому поверсі дівчина-ельф зупинилася і почала розгублено озиратися по сторонах. Вона явно заблукала. Воно й не дивно, їхній офіс — той ще лабіринт. Хитросплетіння сходів і коридорів завжди збиває з пантелику новачків.
— Щось втратили?
