— жартома пропонував Артем.
— Може, і зміню, — майже серйозно відповідала Віка, — але не зараз. Ось з’явиться вільний час. Відкрию свій ресторанчик. Було б здорово.
З часом друзі Віки й Артема перезнайомилися, перемішалися. З них вийшла дуже навіть непогана компанія. Молоді люди любили вибиратися кудись разом.
А іноді вони збиралися у когось вдома і грали в настільні ігри. Артем і не уявляв раніше, що це настільки захопливо і весело. Йому здавалося, що «настолки» тільки для дітей, але ні. Одна з подруг Віки, Галя, завжди якось по-особливому дивилася на Артема. Це трохи збивало його з пантелику.
— А ця твоя Галя, вона нормально до мене ставиться? — зважився одного разу Артем на розмову з Вікою.
— Так, усе добре, — усміхнулася та. — Просто ти неймовірно схожий зовні на хлопця, в якого Галя колись була дуже закохана.
— О, там така історія некрасива.
Галя ходила за ним буквально по п’ятах, практично благала про увагу, а він тільки посміювався і демонстративно зустрічався з іншими дівчатами. Мав право, звичайно. Не зобов’язаний він був з нею роман заводити, навіть якщо вона і закохана в нього по вуха. Але занадто жорстоко і некрасиво він поводився.
— Так, ось так драма.
— Ну, ми тоді зовсім молоденькі були, тільки-тільки школу закінчили. Юність, дурість. У такому віці все можна пробачити. Я навіть і не бачила його ніколи. Галя мені тільки розповідала про цього хлопця. І ось нещодавно зізналася, що ти — вилитий він.
— І чим же та історія закінчилася?
— Та нічим особливим. Хлопець той поїхав у столицю щастя шукати, прихопивши з собою чергову пасію. Галька страждала, шукала його в соцмережах, потім якось відпустила, само собою. Вона хоча б на інших хлопців почала увагу звертати. Здавалося, та історія забута, а тут раптом з’являєшся ти.
— І що, я так сильно схожий на нього?
— Дуже. Він теж красень, за її словами. Але схожість у вас тільки зовнішня. Ти добрий, чуйний, глибокий чоловік. А він — егоїст поверхневий, пустушка. І як тільки Галя цього відразу не помітила? Начебто недурною дівчиною була.
Артем зітхнув. Віка не знала його в юності, а він же був нічим не кращим за того самого коханого Галі. Так само не щадив нічиїх почуттів і маніпулював дівчатами. Знову згадалася Вероніка. Де вона тепер? Що з нею? Артем похитав головою, відганяючи неприємні думки.
Артем і Віка жили душа в душу. Гуляли, подорожували, зустрічалися з друзями. Разом ходили по магазинах, як сімейна пара. Підтримували одне одного у всіх ситуаціях, дбали одне про одного. При всьому цьому Артем відчував себе вільним. Віка спокійно ставилася до того, що іноді Артем зустрічався з друзями.
Віка могла точно так само провести вечір з подругами в барі чи клубі, і Артем зовсім не ревнував. Він був упевнений у тому, що Віка не зробить нічого поганого, не зрадить його. Так тривало кілька років. Артем і Віка іноді замислювалися про майбутнє. Віка мріяла про дітей, їй уже хотілося стати матір’ю.
Артем бачив це. Але сам він був усе ще не готовий до батьківства. Артем і Віка відкрито обговорювали цю тему. «Перед народженням дитини я повинен ще багато всього встигнути», — міркував хлопець. — «І в плані кар’єри, і взагалі. Я мрію з’їздити в турне по дикій Африці, навчитися керувати літаком».
«Все це буде проблематично з дітьми на руках. У мене ще є нереалізовані мрії й невиконані плани, тому я поки не готовий до дітей». «Шкода», — зітхала Віка. — «Я-то вже давно мрію про дитину, про нашого з тобою малюка. Але якщо ти не готовий, я почекаю. Мені хочеться, щоб ця дитина була радістю для обох».
Артем був радий тому, що Віка розуміє і приймає його рішення. Заради неї він готовий був на багато що. Але тільки не на дитину. Принаймні, поки що. Але доля, як це зазвичай і буває, розпорядилася по-своєму. Одного разу Віка повідомила Артему новину, що перевернула все його безтурботне життя.
— Артеме, нам треба серйозно поговорити.
— Щось сталося?
Артем відчув легку тривогу. Віка виглядала надто вже розгубленою і блідою. «Можливо, вона серйозно хвора?»
— Сталося. Навіть не знаю, як тобі про це сказати.
Артем раптом вирішив, що вона від нього йде. Страх стиснув його серце крижаною рукою. Тільки не це. Він не готовий був втрачати Віку. Ні. «А що, якщо вона зустріла іншого?»
— Говори прямо і щиро, як завжди.
— Мені складно про це говорити. Я ж знаю твоє ставлення до цього питання. Загалом, я чекаю дитину.
— Що? — Артема ніби мішком із піском по голові огріли. Новина справила на нього ефект. Він відчув, як повільними хвилями накочує паніка. Скоре батьківство лякало його.
— Я не знаю, як так вийшло. Ми ж оберігалися. Але таке трапляється. Я вже була у лікаря. Він сказав, що жоден спосіб не дає стовідсоткової гарантії.
— Віко, ти ж знаєш, що мені зараз не можна ставати батьком, — м’яко промовив Артем, дивлячись їй в очі. — Я починаю розвивати свій бізнес, і скоро на мене чекає довге відрядження. Та й взагалі, стільки планів ще не реалізованих. Не час для дитини, зовсім не час.
— Розумію, — Віка опустила очі. — Але ця дитина, вона вже є, розумієш? Мені навіть дали послухати, як б’ється її серце. Це таке диво. Я знаю, як ти не хочеш цього, але я не можу.
— Не треба боятися. — Віка взяла його за руки й зазирнула йому в очі.
— Все буде добре, тільки подумай. У нас же все є для того, щоб зробити цього малюка щасливим: квартира, робота, гроші — все. Люди народжують у куди більш скрутних умовах і все одно справляються. Ми теж будемо щасливі. Не треба боятися. Ми ж разом.
Артем похитав головою. Перед його очима раптом виник образ друга, який нещодавно став батьком: скуйовджене волосся, заляпана манною кашею футболка, червоні від недосипу очі й дурна безглузда посмішка на обличчі. Ні, Артем не хотів ставати таким самим. Тому він став наполягати на перериванні.
Важко було вимовити навіть саме це слово, дивлячись Віці в очі. Але що поробиш? Йшлося про свободу і безпеку. Крім того, він же не відмовляється від думки про дитину взагалі. Ні, звичайно, у них з Вікою коли-небудь будуть діти, але не зараз. Точно не зараз.
Але як же вона не розуміє? Вони ж стільки разів це обговорювали й прийшли до спільного рішення не поспішати з дитиною.
— Ти хоча б розумієш, що пропонуєш мені? — У голосі Віки звучала сталь. Воно й зрозуміло, їй теж важко.
— Розумію. Але так трапляється. Медицина зараз на високому рівні, термін у тебе ще маленький.
Артем прекрасно розумів, що говорить дуже страшні слова. Але не міг він зараз по-іншому, просто не міг. І взагалі, у нього теж є право голосу в цьому питанні, тому що дитина — вона повністю змінить і переверне і його світ теж. Віка повинна з ним рахуватися.
А вона дивилася на нього як на зовсім незнайому людину. В її очах були й біль, і розчарування, і невіра.
— Ти мене лякаєш, — промовила Віка. — Ти мене дуже лякаєш…
