— Знала б ти, як ти мене лякаєш. — Артем раптом згадав давні слова матері про хитрих дівчат.
— Ти просто хочеш, щоб я одружився з тобою, — промовив Артем. — Ти така сама, як усі, а я-то думав…
Віка, не кажучи ні слова більше, розвернулася і вискочила з квартири. Вона встигла взяти тільки ключі від свого автомобіля з дзеркала. Артем тут же зрозумів, що сказав зайве.
Звичайно, Віка була не такою. Даремно він її образив. З іншого боку, Віка повинна зрозуміти, що ніякої дитини не буде. Артему рано ставати батьком, і він багато разів їй про це говорив. А та кивала, погоджувалася. Або просто вдавала, що погоджувалася. Артем вискочив на балкон.
Він зараз покличе Віку назад. Вони все спокійно обговорять і прийдуть до висновку, що поспішати їм усе ж нікуди. Артем навіть попросить вибачення за свої різкі слова. Він же дійсно кохає Віку. Дуже кохає. Вона найближча і найрідніша для нього людина, незважаючи ні на що.
Але Віка навіть не обернулася на його крик. Образилася. Вона сіла в автомобіль, голосно ляснувши дверима, і стрімко полетіла кудись вдалину.
— Нічого, нічого, — пробурмотів Артем собі під ніс. — Зараз охолонеш, зважиш усі за і проти й повернешся. Ти ж не можеш без мене, я знаю.
Артем дістав із бару пляшку коньяку і відкупорив її. Зараз йому потрібно було розслабитися. Міцний напій зробив усе, що відбувається, не таким уже й страшним. Артем написав Віці примирливу есемеску. Він просив вибачення за грубі слова, освідчувався в коханні й закликав до переговорів.
Хлопець навіть… він, мабуть, був готовий обговорити питання з дитиною, раз уже це так важливо для Віки. Він, напевно, піде на таку жертву. Зрештою, навряд чи йому коли-небудь зустрінеться більш підходяща дівчина, ніж вона. Не може він без неї, як не крути.
Артему навіть зараз гостро не вистачало своєї другої половинки поруч. Так, усе пішло не за планом, тому Артем злякався. Новина просто збила його з пантелику. Але він усе обміркує, зважить, розпланує. Все буде добре у них з Вікою, аби вона швидше відійшла і пробачила йому за жорстокі слова.
Артем кілька разів набирав її номер того вечора. Дівчина не відповідала. Воно й зрозуміло — ображається. Може, навіть плаче. Артем поморщився. Нестерпно було усвідомлювати себе в ролі мучителя коханої людини. Йому хотілося дарувати Віці радість, викликати її посмішку, робити дівчину щасливою.
Але ось так от вийшло — він став причиною її сліз. Артем знав, як виправити ситуацію. Він цілий вечір обдумував своє становище і змирився з рішенням Віки. Так, Артем зробить усе, щоб його кохана була щаслива, чого б це йому не коштувало. Зараз Артем чітко усвідомив, що вона йому потрібна.
Швидше б Віка охолола і відповіла на його дзвінок. Того вечора Артем не міг заснути. Віка так і не з’явилася. Ні на повідомлення не відповідала, ні на дзвінки. Образилася вперше в житті, образилася на нього. Артем дивився якесь шоу по телевізору і неуважно гортав у телефоні стрічку міських новин.
Раптом на очі йому потрапило повідомлення про аварію на трасі, що сталася зовсім нещодавно. Там були й фото з місця події. Артем із жахом роздивлявся понівечений автомобіль Віки. Він сам подарував автомобіль коханій, коли та здала на права. Сталося це трохи більше року тому.
Віка тоді дуже зніяковіла — аж надто дорогий подарунок. Але Артем був непохитний у своєму рішенні, і їй довелося здатися. Віка так любила цей автомобіль, називала його «Ластівкою» і набагато частіше, ніж це було потрібно, відганяла машину на мийку. Артем усе ще сподівався на помилку.
Все ж це не ексклюзивна машина. Але підвіска у вигляді кішки-балерини на розбитому лобовому склі… Артем купив її в ЄС, куди його нещодавно відправляли у відрядження. Імовірність того, що підвіска з іншої країни є ще в когось у їхньому місті, не така велика. Це автомобіль Віки.
Артем гарячково почав шукати інформацію про ДТП. Відомостей поки було мало. Начебто водій не впорався з керуванням і на великій швидкості врізався в дорожнє огородження. Але Віка ж завжди була така обережна! Артем ще посміювався над її неквапливістю.
Навряд чи вона б стала розвивати велику швидкість на трасі. Це на неї зовсім не схоже. Тільки от Віка, тікаючи від нього напередодні, вона була в жахливому стані. І чому йому не спала на думку мить затримати її, схопити за руку, притиснути до себе, просити вибачення, нікуди не відпускати?
«Водія госпіталізували в обласну лікарню у важкому стані», — прочитав Артем під страшним фото. У важкому стані. Але зате живу. Артем уже викликав таксі, щоб їхати в обласну лікарню. Була глибока ніч. Сонна дівчина за стійкою адміністратора запитала, ким Артем є постраждалій.
Дізнавшись, що він її співмешканець (яке неприємне слово), медсестра з відтінком жалю в голосі сказала, що в такому разі вона не має права розголошувати інформацію про пацієнта.
— Ось якби ви були одружені…
Артем гірко усміхнувся. Він не збирався залишати стіни лікарні. Все ходив навколо, намагався зазирнути у вікна.
Але хлопець не здався. Він знову вирушив у вестибюль клініки, твердо маючи намір дізнатися хоч щось про стан Віки. Там хлопець і зіткнувся з її матір’ю. Вони кинулися одне до одного, обійнялися. Жінка виглядала розгубленою, переляканою і заплаканою, що, загалом, і не дивно.
Вона нічого не знала про сварку доньки з Артемом, навіть не здогадувалася про це. Інакше напевно і розмовляти б з ним не стала. Це ж усе через нього. Це він винен у тому, що сталося.
— Як Віка? Мені нічого про неї не кажуть.
— В реанімації зараз перебуває після операції. Стан у неї надзвичайно важкий.
— Ти знав, що Віка дитину чекала? — Артем кивнув. — Ну так от, дитину, звісно, не врятували. Лікарі борються за її життя. Треба ж, якими б ви щасливими були, якби не ця аварія. Малюка б чекали. Я б раділа за вас.
Артем кивав у такт словам матері Віки, не помічаючи, як по його щоках біжать сльози.
Мати Віки підписала якісь папери, і Артема стали пускати до дівчини в реанімацію. Щоправда, зовсім ненадовго. Він сидів поруч із Вікою, яка ніби спала, обплутана дротами, тримав її за руку і говорив, говорив. Просив вибачення, благав прокинутися, обіцяв, що вони одразу ж одружаться.
Малював картини прекрасного спільного майбутнього в надії на те, що ці перспективи змусять Віку прийти до тями. Адже їй є заради чого повертатися. Щастя було так близько. Чому Артем не зрозумів цього відразу? Як він міг так жорстко говорити з коханою людиною?
