Нестерпно було усвідомлювати, що Віка в такому стані через нього. Адже саме тому вона і гнала з величезною швидкістю по трасі — тільки через їхню дурну сварку. Зазвичай Віка водила дуже обережно, а тут… Ніхто не знав про провину Артема, але йому від цього легше не ставало.
Він мріяв лише про те, щоб Віка прокинулася. Після моторошної аварії вона ніколи вже не буде колишньою, але це не важливо. Артем буде поруч, він стане її руками й ногами, якщо доведеться, аби знову бачити кохані очі й чути рідний голос. Але дива не сталося. Віка так і не прийшла до тями.
Одного разу вночі її не стало. Лікарі нічого не змогли зробити. Артему не хотілося зовсім нічого. Він забував їсти, перестав ходити на роботу, не відповідав на дзвінки друзів. Життя стало чорним, втратило будь-який сенс, а ще це почуття провини. Воно іноді накривало хлопця так, що дихати ставало неможливо.
Артем навіть думав про те, щоб припинити свої страждання відразу. Навіщо йому жити? Нічого хорошого все одно більше не буде, тому що Віку ніщо йому не поверне. Та й не заслужив він щастя. Адже це через його дурний страх коханої зараз немає. Взагалі немає.
Вона ж так любила життя, так мріяла про цього малюка. Батьки найняли для Артема іменитого лікаря, але він мало чим міг допомогти хлопцеві. Говорив якісь загальні фрази, намагався мудрувати, але ця людина — вона ж не знала всієї правди. Артем взагалі нікому не міг розповісти про свою провину.
Занадто важко, занадто страшно. А одного разу Артем зустрів Галю, подругу Віки, зовсім випадково, коли повз до себе в барліг з магазину. Тепер Артем вибирався тільки до найближчої винної лавки й одразу додому. Випивка хоча б трохи туманила свідомість і відволікала.
Галя дивилася на Артема зі співчуттям і жалем. Вона і сама переживала втрату найкращої подруги. Вони з Вікою були дуже близькі. Але, дізнавшись про те, в якому стані перебуває Артем, Галя прийшла до нього, щоб підтримати. Дивовижна людина. Хлопець не заперечував проти її компанії й запросив дівчину до себе.
Вони сиділи за столом, згадували Віку, плакали. І Артем — він раптом зважився на одкровення. Розповів Галі правду. Розповів усе про свою жахливу поведінку перед фатальною ДТП.
— Тож це я у всьому винен, — підсумував хлопець.
Він думав, Галя почне його ображати й лаяти.
Це було б цілком закономірно і справедливо, але вона пошкодувала його. Просто неймовірно.
— Ти ні в чому не винен. Так склалися обставини. — Галя гладила Артема по голові, як маленького. Від цього йому ставало легше. — Ти просто злякався, а Віка… Вона теж злякалася і розгубилася.
Ти ж не хотів такого, і вона не хотіла. Того дня пройшов дощ, дорога була слизькою. Це не твоя провина, це збіг обставин. Галя допомогла Артему краще, ніж дорогий психолог. Вони тепер зідзвонювалися іноді й розмовляли. І бесіди ці мали душеспасительний для Артема ефект.
Хлопець прийшов до тями, повернувся до роботи, поступово він викарабкувався з глибокої чорної ями, в якій провів довгий час. Батьки раділи, колеги й друзі зазначали, що Артем стає колишнім, але всі вони помилялися. Артем точно знав, що тепер уже ніколи не буде таким, як раніше.
Минуло вже багато років від того страшного дня, а Артем усе ще вів відлік віку їхнього з Вікою малюка. Якби він з’явився на світ вчасно, йому вже виповнилося б чотирнадцять. Чоловік, бачачи на вулиці хлопчаків-однолітків свого сина, мимоволі замислювався про те, яким би став його син.
Ось як зараз. Знову ці спогади навалилися. Нікуди від них не подітися. Звичайно, того гострого болю, як у перший час після трагедії, вже немає, але туга і печаль за тим, що не сталося, тепер назавжди з Артемом. Він змирився з цим. Артем, як і припускав, не зустрів жінку, що хоч віддалено нагадувала Віку.
Таких і не було, напевно, на світі. А на менше він був не згоден, особливо після того, як встиг пізнати справжнє кохання. Таке, яке трапляється у людей лише раз у житті. А у декого, напевно, і не трапляється взагалі ніколи. Артем хотів уже було вийти з автомобіля, щоб іти до супермаркету.
Як раптом його увагу привернув малюк трьох років. Крихітний хлопчина в сорочці, явно з чужого плеча, спритно порався поруч зі сміттєвими баками. Дитина видерлася на ящики, що стояли один на одному, інакше їй було не дістати до краю контейнера. Маленькими рученятами він діловито перебирав залишки їжі.
У торговому центрі був ресторан, отже, у смітнику часто опинялися продукти. Усі тутешні бездомні знали про це, і тому поруч із баками часто можна було помітити людей, що полюють за недоїдками. Але найчастіше це були дорослі або підлітки. А тут зовсім крихітка.
Може, його мати або батько десь поблизу? Артем озирнувся на всі боки. Ні, дорослих поруч не було. Малюк гуляв сам по собі, і, судячи з його впевнених і діловитих рухів, таке відбувалося з ним уже не вперше. Дивно і дуже підозріло. Артем уже не міг залишити цю дитину без уваги.
Мало що з такою крихіткою може статися. Та ось навіть якщо у сміттєвий бак провалиться, не вибереться потім. А ще ж є великі бродячі собаки, недобрі люди, швидкі автомобілі. На вулиці малюкові загрожує безліч небезпек. Може, зателефонувати в поліцію? І нехай вони далі самі розбираються.
Але мало що, раптом цей дзвінок якось зашкодить дитині? У таких питаннях потрібно бути обережнішим. Малюк тим часом закінчив свої справи у сміттєвому баці. Прихопивши пакет із недоїдками, він ніяково зліз із ящиків і попрямував кудись, жуючи скоринку хліба. У Артема серце защеміло від жалості.
Такий маленький, ходить ще по-дитячому незграбно, а вже змушений сам собі їжу добувати. Не від хорошого ж життя дитина у сміттєві баки полізла. Артем не міг залишити цю ситуацію без уваги. Він вислизнув з автомобіля і пішов за дитиною. Хлопчик впевнено дріботів до дороги.
Дорослі поспішали повз, не помічаючи маленької людиночки. Лише зрідка хтось кидав на хлопчака здивований погляд і йшов далі. Така байдужість вражала. Маленька дитина, зовсім одна на вулиці, а всім байдуже. Втім, можливо, вони вважають, що малюк іде за кимось із дорослих.
Хлопчик звернув у вузький провулок. Артем за ним. Ще пара сотень метрів, і дитина опинилася в приватному секторі. Артем ніколи ще не бував у цьому місці. Треба ж, майже центр міста. Усього за сотню метрів звідси центральна вулиця з доглянутими скверами, розкішними фонтанами й широкою бруківкою.
А тут — бідність, занепад, пил, сміття. Хлопчина підійшов до старих розсохлих воріт. За парканом виднівся зарослий бур’янами сад, у глибині якого знаходився давно не фарбований будиночок з покосившимся дахом. Малюк штовхнув старі двері й прослизнув в утворену щілину.
Артем зовні спостерігав за тим, що станеться далі. Чи чекають тут дитину дорослі? Чому вони відпускають таку крихітку саму?
