Хлопчик вибіг на ґанок і зник за прочиненими вхідними дверима. Артем постояв трохи в нерішучості. Дитина вдома. З нею нічого не сталося.
Можна б і повертатися. Вважай, проводив малюка, простежив, щоб той не потрапив у біду, все. Але серце Артема все одно залишалося неспокійним. Шкода йому було цього хлопчину. Невідомість лякала. Раптом дитині зараз погано, раптом вона в небезпеці? І Артем постукав у ворота.
Дзвінка він не знайшов, тому довелося застосувати силу. Через хвилину на ґанку з’явився старий. Худий, невисокий, у витягнутих на колінах триніках і несвіжій натільній майці. Заросле щетинисте, опухле обличчя нездорового червоного відтінку. Запливлі каламутні очі. Все зрозуміло.
Ця людина або напилася, або в стані виходу із запою.
— Ти до мене, чи що? — запитав дід хрипким голосом.
— До вас, — підтвердив Артем.
— Це з якого ж такого питання?
— Щодо дитини, яка щойно додому повернулася.
— Ти з опіки? — у голосі старого почулася погроза.
— Ні, — поспішив заспокоїти його Артем. — Просто перехожий. У мене до вас розмова.
— Знову набешкетував чого мій Стьопка? — пробурмотів під ніс старий. — Ну, заходь, хвіртка не замкнена.
Подвір’я являло собою мало не звалище. Гори сміття і битої цегли. Повсюди пивні банки й пляшки з-під дешевої випивки. І несподівано серед усього цього хаосу — саморобна пісочниця.
— Ну, чого хотів? — не надто ввічливо запитав старий.
— Просто подумав, може, вам допомога потрібна. Дитина одна на вулиці в такому віці. Я її біля сміттєвих баків застав біля торгового центру. Вона їжу там шукала.
— Ха! От же шельмець! — усміхнувся старий. — Скільки разів Стьопці казав: не ходи один туди далеко, а він не слухає.
— Дитина їжу шукала. Вона явно була дуже голодна. Хто вона вам? Ким доводиться?
— Онук, — відповів старий. — Внучок мій єдиний. І ти правий, добра людино. Нам з ним справді допомога зовсім не завадить. Працювати за віком не можу.
— А батьки його де?
— Запитав теж, — вишкірився дід. — Я б і сам це хотів знати, хто Стьопчин батько. Та невідомо мені це. Дочка моя, Свєтка, і сама в показаннях плуталася, коли малий народився. А сама Свєтка, мати Стьопчина, гуляє десь. Уже місяці три про неї нічого не чути.
— І ви не забили тривогу? — здивувався Артем. — А якщо з вашою донькою щось сталося?
— Та що їй зробиться, — махнув рукою старий. — Та й не вперше. Далеко не вперше. Гуляща вона в мене. Стьопка, вважай, знати матір свою не знає.
Випивати Свєтка почала років з п’ятнадцяти, а там і понеслося. Стьопку ось народила, начебто розсудливою стала трохи, а потім знову зірвалася. Не по ній таке нудне життя — немовля няньчити. Ось і опинився внучок при мені. При мені воно надійніше, а Свєтка… На неї надії ніякої. Давно б сина уморила.
Артем здивовано скинув брови. Якщо вже з цією явно питущою людиною дитині краще, що ж там за мати?
— Так що за Свєтку переживати нічого, — продовжував балакучий старий. — Якби що і сталося, уже б мені сказали. Хто-небудь із дружків, подруг її… Ось ти кажеш — тривогу бити, Свєтку шукати.
Та органи опіки враз у мене Стьопку вилучать і в дитячий будинок здадуть, якщо про матір його таке дізнаються. А він… Він до мене прив’язався вже, та й я до нього. Не зможе хлопчина там без мене. У Артема були зовсім інші думки з цього приводу. Йому здавалося, що в дитячому будинку дитині все ж буде набагато краще.
Та й годують там дітлахів добре. Стьопці вже точно не доведеться самому думати про їжу.
— Діду, хто це? — на ґанок вискочив Степан. Маленький, замурзаний, кумедний. Чорні, як маслини, оченята уважно оглядали незваного гостя. Артем усміхнувся малюкові.
Такий він був зворушливий, такий беззахисний. Чоловік зрозумів, що вже не зможе просто піти й забути цю дитину. Він сам не розумів, що з ним таке відбувається. Тільки Артему раптом захотілося вкрити малюка від усіх бід і нещасть, що звалилися на його кудлату голову.
— Це дядя хороший, — пояснив старий. — Він нам допомогти хоче.
— Ти голодний? — запитав Артем, намагаючись, щоб його голос звучав якомога м’якше.
— Не-а, — Стьопка негативно похитав головою. — У нас їжі вдома повно. Я її приніс. Хочете з нами поїсти?
Артем тут же вирушив у найближчий магазин і купив для Стьопки та його діда два пакети продуктів. Там було і м’ясо, і фрукти, і солодощі для малюка, а ще іграшки, дешеві пластикові іграшки з дворової лавки. Вони привели Стьопку в особливий захват. Артем потім багато думав про цю випадкову зустріч.
Стьопка перебуває в небезпеці з такими родичами. Але і його дід правий: у дитячому будинку малюкові буде ще гірше. Стьопка ж такий чуйний, вразливий, зворушливий. Йому потрібні любов і увага. І дід його любить, любить по-своєму, хлопчик відчуває це. У дитячому будинку йому буде дуже важко.
Артем тепер частенько навідувався до Стьопки, приносив їжу, іграшки, книжки. Із задоволенням спілкувався і грався з хлопчиною, розмовляв із його дідом про життя. Чоловік наглядав за малюком, не міг він його залишити. Якось непомітно ця дитина стала Артему далеко не чужою людиною.
Дід хлопчика все так само пив: то один, то в компанії товаришів по чарці. Це були начебто мирні, нешкідливі люди, і до Стьопки вони ставилися з теплотою і участю, ніхто хлопчика не ображав. Але все одно нічого в цьому хорошого немає — перебувати дитині в такому місці. Мати Стьопки все не з’являлася.
— Та нехай собі гуляє, — махав рукою старий, коли Артем розпитував його про доньку. — Раз не з’являється, значить, усе добре в неї. Як притисне, одразу назад повернеться. Не раз таке траплялося вже.
Артем намагався влаштувати діда Стьопки в лікарню. Звичайно, вік у нього вже солідний.
Ну а раптом лікування допоможе, і старий перестане пити, візьметься за виховання онука? Бувають же чудеса. Не в цьому випадку. Дід навідріз відмовлявся від лікування і запевняв, що в нього все добре.
— Ну а що такого?
