Ця історія почалася давно. Тимур Миколайович Іванов, провідний нейрохірург Київської клініки, тоді не був ні Миколайовичем, ні хірургом, і навіть не Тимуром. Він був студентом останнього курсу медичного інституту Тімом. Дуже соромився свого імені, воно здавалося йому несучасним і досить дивним: Тимур Іванов. Коли він називав ім’я, одразу питали: «Де твоя команда?».
Його мама, узбечка Равшана, хотіла назвати сина Санжаром, тато, Коля Іванов, — Іваном. Назвали Тимуром — ні нашим, ні вашим. Санжар Іванов чи Іван Іванов теж звучало якось не дуже. Суміш азіатської та східноєвропейської крові породила хлопчика, національність якого не могли визначити ні вихователі дитячого садка, ні шкільні вчителі.
За документами він був українцем, але в стандарти типової слов’янської зовнішності не вписувався. Смуглий, з жорстким чорним волоссям, точеним носиком і синіми очима. Такий колір дизайнери називають «королівський синій». Зовнішність, звичайно, не екзотична, але привертала увагу, особливо одноліток, що в школі, що в інституті. Усі студентські роки Тім перетікав з одного роману в інший, часто не пам’ятаючи, як звали вчорашню подружку.
Байки про кохання від своїх друзів слухав, але не вірив. Дивлячись на батьків, хотів таку ж теплу, затишну сім’ю. Бачив, що там кохання, але розумів, що він якийсь неповноцінний — не виходить кохати. Коли зустріне дівчину, з якою можна прожити життя приємно, спокійно, в довірі та повазі, зробить пропозицію, навіть скаже, що кохає, адже так належить.
Напевно, є на світі кохання, але він про це нічого не знає. Раз вже не дано, проживемо без нього. Два тижні перед захистом диплома були оголошені бібліотечними днями. Дозволялося не відвідувати лекції; малось на увазі, що всі дипломники будуть днями й ночами допрацьовувати свої опуси, щоб з гідністю захиститися. Таке враження, що викладачі самі ніколи не були студентами.
Два тижні на початку червня. Їдемо на море: тиждень купаємося, тиждень доробляємо диплом. Долетіли до Одеси і вирішили їхати в Затоку. Чому? Хто його знає, так склалося. Одеса дорого, Коблево далеко, а оскільки на морі й не були ніколи, здалося, Затока — те, що треба.
На вокзалі стояли бабусі з табличками «Здаю житло». Побачивши чотирьох явно безгрошових студентів, бабусі якось швиденько поховали таблички і розповзлися. Одна, чи то найвідчайдушніша, чи то безсрібниця, підійшла до хлопців: «Студенти? Чесно кажу, умови не дуже. Будиночок у саду.
Навіть не будиночок, кімната на чотири ліжка, веранда. Води в будинку немає, тільки кран на веранді. Туалет і душ у саду. Кухня у мене в будинку, треба — приходьте і готуйте. До моря десять хвилин пішки, але круто вниз.
Ті, хто хоче комфорту, до мене не підуть. А вам може згодитися». «Звичайно, згодиться. Нам ванни з джакузі не потрібні, і готувати ми навряд чи будемо. А сусіди у нас будуть?».
«Ні, я живу на горі, мій будинок на вулиці, а ваш унизу в саду. У мене в будинку є постояльці, але вони в сад не спускаються». Хлопці вирішили, що це ідеальний варіант, і за теплим туалетом ніхто не сумував, плануючи там тільки ночувати. Так, дорога була сильно вгору, але баба Гуля звично переступала зі сходинки на сходинку, а молоді й завзяті тяглися за нею, не сміючи просити пощади.
Зате будиночок у саду перевершив усі очікування. Так, звичайна кімната з ліжками, але веранда — захват. Дерева, кущі, квіти — все цвіте і пахне. Як називаються, не питали, кого це взагалі цікавить. Висять плоди інжиру з грушами, але не дозріли, не з’їсти.
У море кинулися одразу, не роздумуючи. Яке блаженство! Стільки води! Холодна? Та киньте, 19 градусів для хлопця з півночі — теплинь. Місцеві у воду не заходили, прийшли подихати.
Дефілювали вздовж берега, іноді заходили на хвилинку у воду і одразу назад — холодно. Увечері пішли в кафе. Ну як кафе? Так, забігайлівка. Але нашим студентам треба було весело і дешево.
Дешево було відносно, а от весело по-справжньому. Як і передбачалося, в будиночок на горі вони поверталися тільки поспати. Через пару днів Тимур вирішив, що все-таки треба подивитися хоч якісь визначні пам’ятки. Друзі не підтримали: пляж, кафе і дівчата цікавіші.
Побродивши містечком, Тимур вирішив вирушити на морську прогулянку до мальовничих скель уздовж узбережжя. По-перше, недалеко, по-друге, дешево. Привабило те, що місцеві види часто показували в радянських фільмах. Екскурсія була морською. На невеликий катер завантажили 10 туристів і вирушили в півторагодинну подорож.
Катерок досить жваво ковзав по хвилях, вода за бортом була темно-синя і блискуча від сонячних відблисків. Сонце, море, скелястий берег і гучна весела музика швидко підняли настрій. Якась буйна, нічим не обґрунтована радість, відчуття безмежної свободи і передчуття щастя. За штурвалом стояв невисокий, міцний, засмаглий морський вовк.
Він виглядав так, ніби керує не маленьким катером, а як мінімум морським лайнером. Уявити, що він цілими днями катає туристів туди-назад, було неможливо. Ні, він все робить тільки для них, і променисто посміхається теж тільки їм. Через півгодини, коли перше враження трохи вляглося, Тимур став розглядати попутників.
Не хотілося всю поїздку сидіти одному, хотілося поспілкуватися. Дві захоплені літні дами, які не випускали з рук фотоапарати. Компанія на кормі, що почала пити пиво ще на пляжі і не планувала припиняти. Якийсь відряджений, що щільно взяв в обіг приємну даму середніх років.
Молода мама з двома дітьми, що відловлювала їх по всьому катеру. У дальньому кутку сиділа дівчина, яка не відривала очей від берегів, що пропливали повз; видно було, як їй подобається пейзаж за бортом. Тимур трохи поспостерігав, зрозумів, що вона одна, і пішов на абордаж. «Здрастуйте!» — дівчина підняла очі, і Тимур обімлів.
Ніколи не вірив, що можна поглянути в очі і забути, хто ти і де. Збоку себе не бачив, але підозрював, що вигляд придуркуватий. Підійшов і стоїть мовчки. «Ви теж на екскурсію?».
«Господи, от ідіот! Вважав себе неперевершеним мачо, холоднокровним і бездушним, а сам двох слів зв’язати не може». «Вибачте, я щось розхвилювався. Мене Тимур звати». «Таня».
«Не хвилюйтеся, так сідайте, мені теж нудно одній». Поки пливли вздовж узбережжя, Тимур і Таня перейшли на «ти». Їм було цікаво, розбурхувало несподіване знайомство. Одразу стало ясно, що подорожжю на катері спілкування не обмежиться.
Тетяна приїхала на море з подружкою, яка в перший же день закрутила роман з якимось місцевим і вчора поїхала з ним до Одеси. Таня вирішила, що раз вже подруга її кинула, то вона теж не буде сидіти вдома. На пляжі лежати нецікаво, тим більше що особливо не покупаєшся, і вона вирушила на екскурсію. Скелі були величними, а пляжик біля їх підніжжя виявився зовсім невеликим.
Причалили до берега. Капітан пояснив, що якби приїхали на пару тижнів пізніше, відвіз би у відкрите море, там поплавали, а зараз не сезон. На зворотному шляху капітан вирішив додати драйву: направляв катер на хвилі, пасажирів обдавало фонтаном бризок. На берег зійшли мокрими, але задоволеними.
Розлучатися не хотілося. Погуляли набережною, з’їли по морозиву. Тимур не розумів, чому так стискається серце, коли дивиться на Таню. Ніколи такого не було.
Це що, кохання? Ось як це буває. Домовилися завтра зустрітися тут, на набережній, біля Морвокзалу. Друзі Тимура його майже не бачили.
Іноді прибігав переодягнутися і трохи поспати, весь інший час проводив з Танею. Не відповідав на запитання, не звертав уваги на підколи, просто випав з їхнього життя. Коли відпочинок закінчився і пора було їхати, він всерйоз думав про те, щоб залишитися ще на тиждень. «Тимуре, ти їдеш чи ні? Електричка ввечері».
«Я поки не знаю. Зустрінемося на вокзалі». Сьогодні треба все вирішити: їхати чи залишитися, коли і де зустрітися після відпустки. Летів на побачення, мріяв, чекав.
А Таня до Морвокзалу не прийшла. Він прочекав її півдня, сподівався, а ось-ось з’явиться. Чому не взяв ні телефону, ні адреси? Думав, встигне.
Він навіть прізвища не знав. Він побіг до будинку, в якому Таня з подругою знімали кімнату. Господиня будинку якраз закінчувала прибирання кімнати. «Здрастуйте, ви мене пам’ятаєте?».
«Звичайно, ти з Танюшею приходив. Тільки поїхали вони». «Як поїхали? Коли?». «Та сьогодні вранці й поїхали».
«А ви знаєте куди? Може, паспорти бачили?». «Та я й не питала. Вони подзвонили, запитали, чи є місця, чи можна приїхати. А зараз-то ще не сезон, місця є.
Ось вони і приїхали. Правда, друга, Наташа, здається, через кілька днів кудись змоталася, а Танюшка залишилася. Заплатили одразу, як приїхали. Так навіщо мені їхні паспорти? А сьогодні вранці прибігла Наташа, ніби як не в собі.
Видно, щось трапилося. Вони речі-то покидали і на вокзал. Ніби як на електричку в бік Миколаєва». Все, глухий кут. Тимур навіть не знав, звідки вона.
Розповідала, що живе в маленькому містечку десь у центральній Україні. Можна доїхати на електричці годин за п’ять. Чи то Вінницька область, чи то Черкаська. Вчиться, здається, в університеті.
Напевно, в Києві чи Одесі, хоча не впевнений. А, згадав, вона філолог. Англійська та німецька мови. Але спеціалізується на німецькій.
Ну і як це допоможе в пошуках? На свій поїзд він встиг, всю дорогу думав, що треба було залишитися, спробувати знайти Таню. Навалився відчай. Чітко розумів, що доля дала шанс стати щасливим, а він його упустив.
Повернувшись додому, Тимур місця собі не знаходив…
