Лаяв себе останніми словами: як можна було навіть прізвища не дізнатися! Тепер він знав, що таке кохання, але не розумів, як жити без коханої. Він якось жив.
Інститут, ординатура, перші наукові статті, захист докторської і робота, робота. Кілька швидкоплинних млявих романів. Ось і все особисте життя. Він став жорсткішим, бездушнішим, простіше заводив знайомства і зовсім просто їх обривав.
Ні до кого не прив’язувався. Нікого близько не підпускав. Будував кар’єру. Став найкращим нейрохірургом Києва і одним з найкращих в Україні.
Колеги вважали його професіоналом високого класу, але нелюдимою і не надто приємною в спілкуванні людиною. Батьки переживали, що їхній хлопчик ніяк не створить сім’ю. Пора вже, та й онуків хочеться. Намагалися посприяти, запрошували в дім дуже гідних дівчат, але Тимур ніби не бачив.
Поводився гранично ввічливо, додому проводжав, а потім повертався і дивився сумними очима неприкаяної людини. Тато Коля вважав, що син ще не зустрів своє кохання, а мама Равшана відчувала, що зустрів, але втратив, тому й мучиться. Перші роки Тимур часто уявляв, як випадково зустріне Таню. Може ж таке бути, бувають же такі примхи долі.
Постійно вдивлявся в обличчя жінок, що проходили повз, особливо в аеропортах і на вокзалах. Йшли роки, а Таня так і не зустрілася. Поступово відучив себе від дурної юнацької звички шукати Таню в натовпі. П’ять років минуло.
Досить мріяти. Але заборонити їй снитися не міг. Мріяти заборонив. Шукати Таню перестав і навіть зробив спробу жити як усі.
Одружився. Здавалося, все обдумав і розрахував. У них були спільні професійні інтереси. Вона була красива і розумна.
Тимуру здалося, що взаємної поваги вистачить, щоб прожити якщо не в коханні, то в злагоді. Він зробив пропозицію. Ольга була жінкою розумною, бачила, що майбутній чоловік коханням не палає, але погодилася. Мабуть, були причини.
Дуже скоро Тимур зрозумів, що його теорія про щасливий шлюб, побудований на довірі та повазі, тріщить по швах. Не радувала красуня-дружина. Не хотілося йти додому і робити вигляд, що все добре. Обтяжувала необхідність ходити разом у гості, в театр.
Коли уявляв, що проживе так все життя, ставало нудно. Через рік Тимур зрозумів, що в його житті не залишилося місця для радості. Як це змінити, він не знав. Сам влаштував собі таке життя.
І тепер не уявляв, як виплутатися. Несподівано допомогла Ольга, яка виявилася дійсно розумною жінкою. Вона все бачила, все розуміла. Чекати, коли сімейне життя дійде до стадії «бачити тебе не можу», не стала.
Одного разу, у вихідний, коли Тимур зранку мучився, що не треба на роботу і доведеться весь день провести разом, вона раптом сказала: «Тимуре, давай розлучимося. Досить зображати сім’ю. Погано виходить». «Олю, що ти говориш? Чому зображати?
Ніби непогано живемо». «Ось саме, непогано. Знаєш, ти уві сні часто кличеш якусь Таню. Добре хоч мене так не називаєш. Ось її ти, напевно, кохаєш.
Прикро, звичайно, що мене не кохаєш. Але тут вже нічого не поробиш. Я теж кохала і теж втрачала. Я знаю, що це таке».
«Хочеш сказати, доля така? Втрачати кохання?». «Це не доля, це закон підлості. Я вперше закохалася в 17 років, звісно, на все життя.
У такому віці по-іншому не буває. Бачила його, мліла. І ось він мене на побачення запросив. Уявляєш, вранці прокидаюся, ввечері йти на побачення, а на носі прищ.
Тобі не зрозуміти. Це кінець світу, життя руйнується». Ольга розсміялася. «Але, звісно, проревіла весь день.
Подруга не знала, як втішити. Я на побачення не пішла, а вірна подруга пішла і відбила у мене хлопця. Ось така трагічна була моя перша любов. Це зараз смішно, а тоді було не до сміху.
А потім було справжнє, велике кохання, яке я втратила, як і ти. Я знаю, як це боляче. Розкажеш?». «Ні, не хочу ятрити.
Та й навіщо тобі?». «Ти зі своєю розберися. Однакові ми з тобою, живемо без радості. Не можна нам разом, не виживемо».
«Якось це неправильно. За правилами ми повинні б зараз довго й інтелігентно з’ясовувати, чому не вийшло спільне життя, хто винен і що робити, потім неодмінно пробачити один одному за все, що було і чого не було, а потім обов’язково дати самим собі ще один шанс». «До біса правила. Давай просто розлучимося.
Це і буде наш шанс». Ось так непросто, але без трагедії і розборок закінчилося сімейне життя. Тимур для себе вирішив, що більше не одружиться. Виявилося, що довіри і поваги недостатньо, щоб жити в радості.
Тимур з головою поринув у роботу. Брав найскладніші операції. Репутація клініки давно спиралася на його ім’я. Не говорили «клініка нейрохірургії», говорили «клініка Іванова».
Тут він був цар і бог. Його авторитет був незаперечним. Мабуть, крім роботи, Тимура нічого не цікавило. Тільки вона приносила радість.
«Тимуре Миколайовичу, вас головний викликає». Медсестри завмирали, коли бачили Тимура. Неможливо гарний. Шкода, що такий бука.
Нікого не помічає, як не старалися. «Дякую, дівчата». Головлікар клініки, побачивши Тимура, що входив, підскочив з-за столу, кинувся обніматися. «Тимуре, твоя робота справила фурор!».
«Яка робота?». «Ну, ми ж відправили твою статтю на форум нейрохірургів. Вони запрошують тебе на конференцію». «Дмитре Павловичу, у нас повно хороших хірургів.
З чого раптом я?». «Не скромничай. Ти у нас найкращий. Конференція через два дні в Одесі, в Аркадії».
Тимур ще хотів поопиратися. Дійсно, багато хороших хірургів. Не факт, що він найдостойніший. А потім подумав: чому б і ні?
Самі ж пропонують. Шляхетним себе вважати приємно, але в Одесу хочеться. У відпустці давно не був. А там море, сонце, липень, розпал сезону.
Коли ще трапиться побувати на теплому морі? З такою роботою навіть у грудні море не світить. Все. Вирішено.
Лечу. Сам не напрошувався. Совість чиста. А в шляхетності потім якось розрахуємося.
Два дні Тимур крутився як білка в колесі. Виявилося, до від’їзду треба переробити купу справ. Забув про сон. Треба встигнути.
У літаку відісплюся. Летіти через всю країну. Висплюся. Сівши в літак, Тимур одразу попросив плед, розслабився, попередив стюардес, що ні пити, ні їсти не буде, і попросив не будити.
Заснув одразу, не дочекавшись зльоту. Снилася Таня. Вона часто снилася. Ніжна, мила, кликала кудись.
Але, як завжди, уві сні біжиш, а з місця не рухаєшся. А сьогодні вона не просто кликала. У неї біда. А він ніяк не може до неї дотягнутися, не може допомогти.
Крізь сон він чув:
