Прилечу, розповім. Не хвилюйся, все дуже навіть добре. Чи ти нас не чекаєш?». «Тіпун тобі на язик.
Що ти говориш? Тільки я тепер від хвилювання спати не зможу. Хоч натякни». «Натякаю.
Наречений у мене в Києві. Заміж я зібралася. Прилечу і буду вас знайомити». «Ось це правильно!
Всі найдостойніші наречені в столиці!». «Ну, тобі чи не знати?». Передвідлітні клопоти так затягнули, що навіть з Наташею ніколи зустрітися. Цікаво, як у неї там з Микитою?
Гаразд, відкладемо розмови на останній день. Але несподівано Микита заявився сам. Після розлучення взагалі не приходив. Ну, крім випадку зі спогадами, що його копнули.
А тут прийшов якийсь прибитий, з загубленим обличчям. Ох, чує серце, з серйозною розмовою. Ось зовсім не до розмов. Особливо душевних.
Особливо з колишнім чоловіком. Але не гнати ж. Анютка зраділа. Тато прийшов.
Поки вони спілкувалися, Тетяна намагалася вгадати, навіщо прийшов і чим їй це загрожує. Ну, крім витраченого часу. Микита вклав Анюту спати і прийшов на кухню. Сів, попросив чаю, пив, мовчав.
«Микито, час не тягни. Прийшов щось сказати — говори». «Таню, ти мене вибач за той цирк з кіньми. Правда, не розумію, чого мене принесло.
Я мало що пам’ятаю. Мені Наташа потім розповіла, що тут був Тимур, той самий, батько Анюти. Я його навіть не пам’ятаю. Уявляєш, це найбільше гризе.
Не побачив чоловіка мрії моєї дружини. Наташа розповіла, як він знову з’явився в твоєму житті. Чудеса. Він ще й Анюту врятував.
Я так розумію, що… Ви тепер разом?». «Не зовсім. Але через два дні ми з Анютою полетимо до нього.
Поки в гості, а там видно буде. Микито, я так себе картаю, що погодилася вийти за тебе. Я ж тобі життя зіпсувала». «Кинь.
Я сам цього хотів. Зараз розумію, не треба було тебе змушувати. Ні тобі не допоміг, ні собі. Гаразд, досить шляхетністю мірятися.
Я не за тим прийшов. Зрозумів уже, що найкращий вихід — залишатися в хороших стосунках. Ти ж не проти? Все краще, ніж ворогами.
Потім, Анюта мені дочка, хоч і не рідна. У мене інше питання, делікатне. Подобається мені Наташка. Але це ж твоя подруга.
Якось мені незручно». «Сонце моє! Так ти за благословенням прийшов? Очманіти!
Просить у колишньої дружини дозвіл зустрічатися з її подругою. Микито, не будь дурнем. Тобі відданішої за Наташку не знайти. Вона пережила, коли ти мене вибрав.
Пережила, коли ти на мені одружився. Приходила в гості, страждала, але мовчала. Навіть я не здогадувалася, наскільки все серйозно. Ех, Микито, не ту подругу ти вибрав.
Був би давно і міцно щасливий. Якщо вона тобі подобається, не упусти». «Дякую тобі. Все-таки я правильно дружину вибрав.
Шкода, що не кохала. Чорт, як же я цього Тимура не розгледів? Зараз би знав, як виглядає чоловік мрії. Хочу, щоб у тебе все склалося.
Тільки Анютку у мене зовсім не відбирай. Нехай у дівчинки буде два тата. Так же буває». Ну ось, все з’ясували.
За Наташку можна не турбуватися. Вона теж дочекалася свого чоловіка. Більше ні за яким арабом не поскаче. Наташа приїхала проводжати.
Сльози, соплі. Подруга не до коханого летить, а на північ, до Києва, в холод. Згниє, пропаде. Більше не побачимося.
Тані було приємно і смішно від такої трагедії. Навіть про особисте життя забула. Так переживає. «Мамо, а ми знову до бабусі летимо?
А навіщо?». «А ти що, проти? Не скучила?». «Скучила».
«А ми будемо весь час до неї літати?». «Подивимося». Знову п’ять годин у літаку. Чого тільки не передумаєш.
Куди пруся, ще й дочку тягну. А якщо ніхто не чекає? Так, хвилинна слабкість, ностальгія за молодістю. Якось занадто швидко.
Часу подумати і оцінити не було. Що, якщо метушню подій і ейфорію від зустрічі прийняли за кохання? Може, кохання давно минуло? Просто приємні спогади?
Ні. В собі Таня абсолютно впевнена. Просто не вірила, що хтось ще може відчувати такі сильні почуття. Як завжди, таке кохання тільки у мене.
Ніхто інший на це не здатний. Та й не гідна я таких почуттів. Чи то завищена самооцінка, чи то занижена. Ось так, у страхах і сумнівах, Таня летіла до біса на роги виходити заміж.
Тимур приїхав в аеропорт за годину до прильоту, не сиділося вдома. Йому і тут не сиділося, не ходилося, метався по залу прильоту. Батьки рвалися зустрічати невістку. Тимур вольовим рішенням зупинив на порозі.
У самого нерви на межі, немає сил ще за ними наглядати. «Стіл накривайте, приїдуть голодні, самі знаєте, як у літаках годують». Мама дивилася благальними очима. Не піддався.
Все життя без Тані жили, ще пару годин протягнуть. А ось він уже, схоже, ні. «Де цей літак? Пора вже»…
