А коли йому було всього одинадцять років, він із парою друзів вирушив на об’їзну дорогу, щоб продати те, що змайстрував. Легенькі стільці та столи швидко розійшлися. Люди купували прості меблі для саду, для дачі. Андрій тоді навіть перші замовлення отримав. Потихеньку, помаленьку налагодив Андрій власне виробництво.
До закінчення школи він мав уже свою фірму з найманими працівниками, постійними постачальниками та покупцями. Все як належить, тільки неофіційно, бо Андрій залишався неповнолітнім. Але гроші в нього завелися цілком справжні. Потім хлопець легко вступив до місцевого економічного вишу. Він спеціально обрав такий напрямок, щоб знати, як правильно та офіційно вести свої справи.
«Ну і одного чудового моменту я наважився легалізувати свою мініфірму, — усміхнувся Андрій, згадуючи про ті часи. — Вийшло. Далі — більше. Ми росли, розвивалися, відкривали філії. І тепер я власник власної мініімперії». Після цієї розповіді Альона ще більше почала поважати Андрія.
Ось це людисько! Сам піднявся з низів. Пройшов весь шлях від саморобних меблів до мережі меблевих виробництв. Здорово. Почуття Альони до Андрія все не згасали. Навпаки, вони розпалювалися з кожним днем. Зовні спокійний, навіть суворий Андрій. Ніхто не знав, який він насправді добрий та уважний.
Щастить же його дівчині! Цікаво, яка вона? І як вона ставиться до того, що її коханий буквально цілодобово пропадає на роботі? То своєю меблевою мініімперією займається, то новим проєктом — ательє. Альона поступово ставала захопленою бізнесвумен. Тепер вона на багато чому розумілася і практично всі питання вирішувала вже сама, без допомоги Андрія.
Дівчина навіть здійснила свою давню мрію — сіла за кермо. Вона склала іспит на права і купила нову машину в салоні. Нехай недорогу іномарку, але цілком добротний і надійний автомобіль. Альона була дуже обережним водієм. Але, на жаль, не все залежить від одного учасника дорожнього руху.
Гонщиків та лихачів ніхто не скасовував. Їх усюди вистачає. Якось Альону наздогнав такий ось любитель порушувати правила. Сталося це просто на перехресті. Подушка безпеки чомусь не спрацювала. Альона вдарилася головою об кермо. Нічого страшного, але лоба розсікла.
Швидка, що приїхала на місце ДТП, відвезла її до обласної лікарні. Потрібно було накласти кілька швів. Альона сиділа у процедурному кабінеті. Її знеболили. Хірург працював над її чолом. Дівчина не відчувала жодних болісних відчуттів. Вона думала лише про те, наскільки сильно постраждала її улюблена машина.
Коли евакуатор забирав «ластівку», Альона не встигла роздивитися пошкодження. Але вони явно були серйознішими, ніж її власна невелика травма. Після того як хірург закінчив роботу, дівчину підняли в палату.
— А можна мені піти? Просто сьогодні на роботі справ багато. Почуваюся я чудово.
— Ні, — похитав головою лікар. — Добу доведеться провести у лікарні. Ми маємо виключити струс мозку.
Альона відверто нудьгувала у своїй одномісній палаті. Адже вона не збиралася лягати до лікарні. Тому не взяла із собою навіть книжку. Зараз хоча б почитала б. А так… Залишався лише телефон. Мамі дівчина сказала, що переночує у подруги.
Про аварію вона їй не повідомляла. Альона за звичкою берегла рідну людину від стресу, хоча здоров’я матері тепер не викликало жодних побоювань. Альона лежала на ліжку, машинально гортаючи стрічку новин. Коли двері палати з гуркотом відчинилися, на порозі стояв Андрій. Волосся скуйовджене, в очах тривога.
Побачивши Альону, що здивовано дивилася на нього з ліжка, він підскочив до неї і міцно обійняв.
— Я так боявся тебе втратити!
Альону ніби теплою хвилею обдало з голови до п’ят. Андрій так щиро промовив цю фразу. Вона йому… небайдужа… Нічого собі!
Дівчина із задоволенням притиснулася до нього. Вона так давно про це мріяла.
— Я боявся, що з тобою щось серйозне… — Андрій трохи відсторонився і зазирнув в очі дівчині. — Бачив у місцевих пабліках фото твоєї понівеченої машини. Впізнав номери. Там написано, що водія у тяжкому стані доставлено до лікарні. Я б… Мені здається, я не зміг би без тебе. Вже не зміг би.
— Зі мною все добре… — усміхнулася Альона. — Це так, спеціально перебільшили, щоб цікавіше людям читати було. У мене просто подряпина на лобі. Лікар наклав кілька швів, тільки й діла…
Андрій усміхнувся у відповідь.
— Ну, тепер, схоже, вже немає сенсу приховувати. Я не говорив тобі нічого, бо ти… Ну, ніби в залежному становищі від мене перебувала. Не хотів бентежити, створювати незручність. Я й сам не знаю, в який момент у мене… виникли до тебе почуття. Може, коли ти розповідала нам про своє лихо у піцерії.
Або після, коли ми разом організовували лікування твоєї мами. Не знаю. Але таких щирих, чесних та красивих я ніколи ще не зустрічав. Сьогодні, дізнавшись про аварію, я так боявся, що втратив тебе назавжди. Це такий страх. Я такого ніколи раніше не відчував.
Альона усміхалася. Вона підбере слова, щоб розповісти Андрію про свої почуття. Але трохи згодом. Напевно, він і сам усе бачить по її очах. Адже Андрій розумний, і людей він тонко відчуває.
— Ну, ось ти тепер опинився в тій самій ситуації, що і твоя бабуся колись, — усміхнулася Альона. — Пам’ятаєш, тоді на зупинці? Вона сказала, що колись ти її зрозумієш. Зрозумієш, як буває страшно за близьких. Ось це і сталося.
— Хм, а й справді, — в очах Андрія загорівся веселий вогник. — Ситуація дуже схожа. Бабуся, як завжди, мала рацію. І так у всьому.
