— серце Альони впало кудись у прірву. Невже? Це дуже схоже на пропозицію, відкладену в часі, але все ж таки.
— Звичайно, наречена, — кивнув Олег. — А ти що, проти? Я думав, це само собою зрозуміло, що ми скоро одружимося. Зараз, щоправда, не час поки що, але ця подія вже не за горами.
Альона просто обійняла Олега, притиснулася до нього і заплющила очі. Вона почувала себе по-справжньому щасливою.
Як такої пропозиції Олег їй не зробив. Не було ні каблучки, ні обговорення весілля. Просто з того самого діалогу це само собою малося на увазі, що Олег і Альона рано чи пізно одружаться. Потім Олег захистив диплом, батько взяв його до себе на роботу, як і передбачалося з самого початку.
Хлопець почав заробляти пристойні гроші. Раніше його спонсорували батьки, чого Олег ніколи не приховував. Тепер же хлопець швидкими темпами ставав фінансово незалежним, чому дуже радів. Альона раділа разом з ним і мріяла, що ось тепер він нарешті зробить їй пропозицію.
Але протягом кількох місяців після захисту диплома пропозиції не було. Натомість одного разу Олег сказав, що час би Альоні познайомитися з його батьками, бо стосунки у них дуже серйозні, тож сім’я прагне поспілкуватися з обраницею єдиного спадкоємця.
— Ти думаєш, це обов’язково? — уточнила Альона.
Її дуже турбувала зустріч із родичами Олега. Для нього завжди була дуже важлива сім’я, дівчина знала це і боялася розчарувати батьків коханої людини.
— Звісно, обов’язково. Але що ти хвилюєшся? Все добре буде.
Альона, як і завжди, відразу беззастережно повірила словам Олега, бо він тоді ще здавався їй сильним, надійним, рішучим.
Раз коханий каже, що все буде добре, значить, так воно і станеться. Зустріч призначили на вечір п’ятниці в одному з найрозкішніших ресторанів міста. Альона заради інтересу заздалегідь подивилася фото обстановки цього закладу у соцмережах та почала хвилюватися ще більше. У таких інтер’єрах вона завжди почувала себе ніяково, хоча Олег періодично запрошував її до подібних закладів.
Але то Олег — своя людина, а цього разу їй доведеться спілкуватися з його батьками. Невідомо, як вони до неї поставляться. З іншого боку, навіть якщо вона не сподобається матері та батькові коханого, це ніяк не позначиться на їхніх з Олегом стосунках. Він уже самостійний і дорослий, сам робить вибір, сам усе вирішує у своєму житті.
Олег не раз наголошував на цьому. Тож щастя Альони на кону в цій ситуації не стоїть. Але все одно хотілося сподобатися батькам коханого, щоби в їхній майбутній сім’ї панували мир, лад, теплі стосунки. Мамі про майбутню зустріч Альона вважала за краще не говорити, бо вона б точно розхвилювалася. А їй не можна.
Останнім часом ситуація зі здоров’ям матері Альони все погіршувалася. Зовсім молода жінка знесиліла. У неї часто паморочилося в голові, боліло серце. Вона ледве діставалася роботи, із зупинками біля кожного стовпа, щоб віддихатися. Лікарі розводили руками: «Що ви хочете? У вас серйозна вада. Вам казали, що народжувати не можна, а ви не послухалися. Хвороба швидко прогресує. Ми не боги, чудес творити не вміємо».
У лікарні, куди мати Альони зверталася тепер мало не щотижня, сподіваючись отримати нове ефективне лікування, їй завжди говорили одне й те саме. Але нічого. Скоро відбудеться консультація з професором, про яку домовилася Альона. Вже ця людина — світило медицини! — обов’язково їм допоможе.
До ресторану Альона вирішила діставатися тролейбусом. Грошей на таксі в неї вже не лишалося. До зарплати ще тиждень. Левова частка заробітку пішла на початку місяця на ліки для мами. Та нічого. Подумаєш, тролейбус. Альоні навіть подобалося їхати таким транспортом через все місто і дивитися у вікно.
Вона іноді спеціально обирала далекі маршрути. Милуєшся собі міськими краєвидами з вікна і думаєш про щось своє. Але цього разу дівчині, звісно, не вдалося розслабитися. Вона постійно накручувала себе тривожними думками. На душі було неспокійно. Інтуїція підказувала Альоні, що зустріч навряд чи пройде гладко.
І, як з’ясувалося пізніше, чуття її не підвело. Салон був майже порожній. Година пік уже давно минула. Альона сиділа, притулившись чолом до прохолодного скла, і намагалася заспокоїтися. Але нічого не виходило. Може, дарма вона одягла цей сарафан? Довжина у нього гарна, пристойна, нижче коліна, але надто відкриті плечі.
Чи не визнають батьки Олега її вбрання вульгарним? Може, варто було зупинити вибір на легкому діловому костюмі? Але не в офіс же вона зібралася, справді. Думки Альони перервав верескливий окрик кондукторки:
— І не соромно в такому віці зайцем у громадському транспорті їздити?
Дівчина спрямувала погляд у напрямку звуку. У дальньому кінці салону, поряд із місцем водія, розгорталася неприваблива сцена. Кондукторка в помаранчевому жилеті, огрядна жінка з вибіленим дешевою фарбою волоссям, нависала над сухорлявою старенькою. Та втискалася в сидіння, міцно обхопивши руками матер’яну сумку, набиту чимось, і зацьковано дивилася на охоронницю порядку.
— Пояснюю я тобі, добра людино. Їду до онука до лікарні. Всю пенсію витратила на гостинці для нього. Розумієш ти, ні? Ну що, шкода, чи що, якщо я тихесенько тут кілька зупинок проведу? Салон все одно порожній. А якщо і наповниться, я встану з цього місця і постою в куточку, не буду дарма крісло займати.
— Порожньо чи не порожньо — не ваше діло, — розлютилася кондукторка. — Це вас стосуватися не повинно. А тільки належить за квиток платити. Будьте ласкаві, викладіть необхідну суму. Якби я так усіх кататися пускала, за безплатно, мені б і зарплату платити перестали. Платіть чи виходьте!
Старенька все твердила про онука, який потрапив до лікарні і потребує передачі, що й везе йому дбайлива бабуся. Там ліки, продукти, ще якісь речі. Літня жінка намагалася достукатися до кондукторки, хапалася за серце і навіть, здавалося, готова була розплакатися. Але контролерка залишалася непохитною.
Вона вимагала від старенької пасажирки гроші за проїзд. В іншому випадку пропонувала їй покинути салон. Альоні раптом стало дуже шкода цю стареньку, яка так рветься до онука. Може, справді, до людини більше нема кому приїхати. Мало що, в якій ситуації перебувають люди. Плата за проїзд не така велика.
Звісно, Альона далеко не багатійка, але така сума на добру справу в неї точно знайдеться. У бабусі були такі очі, повні розпачу та страху. Ні, Альона просто не могла, як інші нечисленні пасажири, байдуже спостерігати за цією сценою.
— Ось, я заплачу за цю бабусю.
Альона простягла кондукторці дріб’язок. Та презирливо глянула на стареньку, подала Альоні квиток. Дівчина відразу передала його бабусі і хотіла вже було повернутися на своє місце, але врятована пасажирка вхопила її за руку своєю сухою і несподівано міцною долонею.
— От спасибі тобі, — палко промовила старенька. — Дякую за добрі справи. Ти не подумай, я не жебрачка якась. Пенсія є. Все життя на заводі пропрацювала. Та ось цього місяця біда вийшла. Онучок в аварію потрапив. Андрій. Довелося йому всього накупити. Ось, до лікарні везу. Грошей зовсім не лишилося. Ти дай свій номер телефону, я тобі, як гроші прийдуть, перекажу.
Чергова несподіванка. Виявляється, ця старенька вміє користуватись мобільним банком. Сучасна літня жінка, однак.
— Ні, що ви, не треба, не збіднію.
Дівчина залишалася непохитною. Що їй ця сума? А літня жінка, це одразу видно, перебуває у непростому фінансовому становищі.
Всю дорогу до лікарні старенька дякувала Альоні і розповідала їй про свого онука Андрія. З усього виходило, що це дуже гідна молода людина. Бабуся переживала за нього. Адже той після аварії опинився у лікарні з травмами. Але тішилася, що онук ще відносно легко відбувся.
— Рани зростуться, нікуди не дінуться, — примовляла балакуча попутниця. — Головне, з головою порядок.
Альона з усмішкою кивала. А потім старенька вийшла на своїй зупинці, і решту шляху дівчина проїхала в тиші. Балакуча попутниця трохи відволікла її від тривожних думок, зняла хвилювання.
Але щойно Альона залишилася одна, мандраж повернувся. Тепер, сидячи за столиком у кафе, наскрізь промокла і зарев’яна, Альона подумки сварила саму себе. Потрібно було послухати свою інтуїцію і не ходити на цю зустріч. Тепер вона ясно розуміла, що нічого доброго з цього вийти не могло.
Бачила ситуацію повністю. Але ще кілька годин тому дівчина була сповнена надій на щасливе спільне майбутнє з Олегом. Розкішна обстановка ресторану, звісно, додала дівчині хвилювання. Альона одразу побачила столик, за яким сидів Олег із батьками. Помітивши дівчину, хлопець з усмішкою рушив їй назустріч.
Приобійняв, погладив по спині, відважив комплімент щодо зовнішнього вигляду коханої. Все це, звісно, дещо підбадьорило Альону. Поруч із Олегом у неї завжди з’являлося почуття захищеності. Як з’ясувалося пізніше, хибне. Батьки Олега виглядали, в принципі, так, як Альона собі їх і уявляла.
Батько — спортивний, підтягнутий чоловік із елегантною сивиною на скронях, засмаглий, красивий. Ті самі ямочки на щоках, що й у Олега, ті самі точені риси обличчя. Одразу зрозуміло, на кого схожий син. Мати — доглянута жінка, яка, зрозуміло, є частою відвідувачкою салонів краси. Гладке обличчя з ідеальною шкірою, бездоганний манікюр, царствена постава.
І погляд. Холодний погляд світло-блакитних очей. Альона ніби під крижаний душ потрапила, коли та її оглядала. У принципі, в той момент вона все остаточно зрозуміла на інтуїтивному рівні, але ще не усвідомила головою. Надія на щасливий результат поки залишалася живою.
— Ну, здрастуйте, мила панночко, — промовив батько Олега без тіні посмішки.
— Доброго дня, — широко усміхнулася дівчина. — Нарешті ми з вами познайомилися.
Мати Олега розтягнула губи у подобі ввічливої усмішки. Але очі її залишалися серйозними та холодними. Усі представилися, офіціант приніс замовлення.
Спочатку розмова йшла про все і ні про що. Погода, міські новини. Альона періодично вставляла свої репліки, намагаючись бути повноправною учасницею розмови. Після кожної її фрази батьки Олега багатозначно переглядалися. Альона уважно стежила за їхньою реакцією…
