І Олег теж. Він дивився на обличчя батьків, намагаючись зчитати їхні емоції. У цей момент молодик був схожий не на дорослого самостійного чоловіка, а на маленьку дитину. І Альоні це дуже не подобалося. Потім мова зайшла про саму Альону.
— Розкажіть трохи про себе, — попросила мати Олега. — Наш син дуже серйозно до вас ставиться. Не кожну свою подружку він знайомить із нами. Хоча, звісно, таке й не вперше відбувається. Олег у нас взагалі натура вразлива. І все ж хотілося б дізнатися більше про вас.
Альону неприємно вразило це «не вперше». Їй явно натякали на те, що вона не унікальна і не єдина у своєму роді, а все-таки «одна з». Та й тон цієї багатої та доглянутої жінки був ворожим. У голосі звучали нотки металу. Ну, Альона й розповіла. Батьки Олега іноді ставили їй уточнюючі питання.
Хто її мати? Де батько? Ким сама Альона працює? Який навчальний заклад вона закінчила? Відповіді дівчини викликали дивну реакцію цих людей. Вони переглядалися, усміхалися. Це було неприємно. А Олег… Олег сидів поруч із матір’ю і мовчав.
Він навіть не намагався якось розрядити атмосферу та допомогти своїй дівчині.
— А чому коледж? — поцікавилася мати Олега. — Ви, мабуть, у школі погано вчилися, раз до вишу не вступили?
Альона пропустила шпильку повз вуха. Ця пані явно намагається зачепити її, вивести на емоції.
Не дочекається. А в школі Альона вчилася добре, навіть дуже. Просто їй потрібно було скоріше здобувати професію та влаштовуватися на роботу. Фінансове становище їхньої маленької родини було дуже хитким. Але не пояснювати ж усе це зараз. Розмова ставала дедалі неприємнішою.
Питання та зауваження батьків Олега — все більш особистими. Вони ніби навиворіт Альону вивертали. Дівчина розповідала про себе і чомусь соромилася фактів своєї біографії. Хоча нічого поганого вона ніколи і нікому не робила. Але матері Олега вдавалося віртуозно переінакшувати розповідь Альони про себе.
Дівчина почувала себе за цим столом поруч із цими людьми злиденною та обмеженою тупицею, у якої забракло мізків на виш. Ледаркою, яка мріє захомутати багатенького спадкоємця і таким чином вирішити свої життєві проблеми. А може, вона такою і була насправді?
Альона під крижаним поглядом недоброзичливо налаштованої жінки раптом усвідомила, що справді розраховувала на допомогу Олега у справі лікування своєї мами. Олег… Він не промовив жодного слова. Він навіть не дивився на Альону.
Посунувся ближче до батька, і так вийшло, що молодик ніби сховався за плечем своєї матері. Альону розмазували, а Олег навіть не намагався заступитися за неї. Це було так на нього не схоже, що дівчина ще більше розгубилася. Олег, адже він завжди був на її боці. Підтримував, підбадьорював. Але зараз хлопець виглядав маленьким хлопчиком, котрий боїться викликати несхвалення батьків.
І тоді Альона все й усвідомила до кінця. Ні, у них з Олегом не буде спільного майбутнього. Зараз його батьки дуже чітко показували це синові. Їхньою метою було навіть не приниження Альони. Вони демонстрували єдиному спадкоємцю, що дівчина-швачка, яка живе удвох із хворою матір’ю в крихітній квартирці, йому не пара.
І синок чудово засвоював урок. Олег ніколи не піде проти волі батьків. Він занадто від них залежний. Усі його успіхи та благополуччя — заслуга батька. Почуття Альони та її переживання були зовсім неважливі цим людям. Дівчина відчувала себе навчальним посібником.
Мати Олега зовсім не хвилювалася про те, що така «прожарка» може завдати дівчині психологічної травми. Їй було байдуже. Головне — продемонструвати синові хибність та безглуздість його вибору. Мабуть, сама зустріч затівалася саме для цього. Альона відчула, як до її очей підступають сльози. За що їй таке?
Що вона поганого зробила цим людям? Та й взагалі. За все своє життя Альона не зробила жодного вчинку, за який їй могло бути соромно. Дівчина підвелася зі свого місця.
— Я… я все зрозуміла. Мені… мені час.
Не вистачало ще розридатися просто перед цією сімейкою. Ні, не принесе вона їм такого задоволення.
Альона поспішила до виходу з ресторану. Ніхто не намагався її зупинити. Дівчина сподівалася. Все ще сподівалася, що Олег кинеться за нею слідом. Ну як же? Він так її кохає. Про що не раз говорив. Але Олег залишався з батьками. Розридалася дівчина вже на вулиці.
Добре, що йшов дощ. І цього не було помітно навколишнім. Альона не стала чекати тролейбус. Пішла пішки. Рух завжди заспокоював її. Дощ лив як із відра. Легкий сарафан Альони відразу промок наскрізь і обліпив тіло. Перехожі ховалися під навісами у прагненні перечекати зливу.
А Альона брела дорогою, навіть не помічаючи незручностей. Не в тому вона стані перебувала. Олег. Як він міг так вчинити з нею? Альона була впевнена у цій людині. Раділа, що їй так пощастило: зустріти свою другу половинку на самому початку життя. Виходить, все вона собі вигадала. Олега дівчина цікавила лише як дивина.
Він звик зустрічатися з розпещеними принцесами. А тут скромниця, яка не бачила нічого у своєму житті яскравого та цікавого. Напевно, йому було приємно почуватися таким собі покровителем, що відкриває бідній красуні світ. Але особливих почуттів у нього до неї явно не було.
Інакше Олег не сидів би як бовдур, поки його мати принижує на його очах беззахисну дівчину. І ось тепер Альона сиділа у торговому центрі, ковтаючи одну чашку кави за одною. Волосся вже майже зовсім висохло і тепер гарно завивалося. Сарафан теж став сухим.
Та й Альона прийшла до тями настільки, що могла тепер здатися на очі матері. Вона поводитиметься як ні в чому не бувало. Нехай на душі темрява, але мама не має цього помітити. Маму треба берегти. Адже це єдина людина у світі, яка щиро любить Альону. І, напевно, так буде завжди.
Чоловіки, швидше за все, вони всі такі, як Олег. Можуть гарно наспівати у вуха, а потім, награвшись, покинути. Можливо, і її, Альончин батько, був таким самим. Можливо, мати щось приховує від неї або просто сама не розуміє, що той хлопчина, в якого вона колись безоглядно закохалася, втік від неї.
Альона повернулася додому і одразу ж вирушила у ванну.
— Під дощ потрапила? — запитала мама, яка в цей момент лежала в спальні, тримаючись за серце. Знову їй погано.
— Так, — безтурботно посміхнулася дівчина. — Наскрізь промокла. Хочу ось гарячий душ прийняти, щоб не захворіти.
— Я тобі поки чай зроблю.
— Ні, ти лежи, відпочивай, я сама.
У душі Альона ще трохи поплакала. Сльози цього разу приносили полегшення. З ними йшли погані емоції. Альона дуже намагалася поводитися як ні в чому не бувало. Але мама все ж таки помітила зміни, що відбуваються з дочкою. Від її уважного погляду неможливо було щось приховати.
— Зі своїм Олегом посварилася?
— А як ти це зрозуміла?
— Ну, по-перше, ти більше не ходиш на побачення. Це важко не помітити. По-друге, у тебе останнім часом дуже сумні очі.
— Розлучилися, — кивнула Альона. — Він виявився нікчемним якимось. Добре, що я вчасно це помітила.
— Він тебе не образив?
— Ні, що ти. Просто я побачила, що він звичайний мамин синок. Мені з таким не по дорозі. Ну так, засмутилася, звісно. Бо розчарувалася. Але все вже добре. Того Олега, в якого я колись закохалася, його взагалі не було, розумієш? Я його просто вигадала.
Ось із цього приводу і сумую. Але надалі буду розумнішою. Альона широко посміхнулася, демонструючи матері, що все в неї добре. Хоча, звісно, дівчина досі відчувала біль. Зруйнувалися її мрії про щасливе життя поруч із коханою людиною.
Альона все ще з тугою згадувала того колишнього Олега, який існував у її уяві до тієї зустрічі в ресторані. Альоні здавалося, що вона зустріла ідеального чоловіка. А тут раптом з’ясувалося, що таких, найімовірніше, взагалі не існує. Як же боляче і страшно їй було тоді.
Батьки Олега, особливо його мати, принижували її, не соромлячись у виразах і анітрохи не піклуючись про її почуття. Якби Олег хоча б спробував захистити свою дівчину, підтримати її, Альона не почувала б себе зараз такою спустошеною. Але на жаль. Альона намагалася жити колишнім життям.
Працювала, зустрічалася з подругами, багато читала. Щоб хоч якось відволіктися, вона тепер постійно прибирала у квартирі. Дім сяяв чистотою. Але на душі так само ясно і чисто все не ставало. А потім був цей довгоочікуваний прийом у професора.
Альона поїхала до клініки з матір’ю. Професором виявився високий худий старий із проникливими блакитними очима. Він уважно ознайомився з історією хвороби тяжкої пацієнтки. Нічого не сказав, але призначив кілька додаткових досліджень. Усі необхідні процедури провели у тій самій клініці. Швидко, оперативно, без черг.
Професор сам водив матір Альони кабінетами. Дівчина раділа: треба ж, яке уважне ставлення. У місцевій клініці такого й близько не було. Як з’ясувалося, професор поспішав не просто так. Він, досвідчений медик, одразу зрозумів, що справи кепські. Ситуація критична.
Після всіх обстежень трійця повернулася до кабінету. Професор був готовий оголосити вердикт.
— Ну що ж, порадувати мені вас нічим, — розвів він руками. — Навіть не віриться, що це результати обстеження такої ще молодої жінки. Серце зношене, воно ледве працює. Ліки тут не допоможуть, потрібна операція.
Альона стиснула руки матері, яка уважно ловила кожне слово лікаря, залишаючись на вигляд цілком спокійною.
— Операцію треба було робити ще давно. Не розумію, як ваш провідний лікар міг так запустити ситуацію?
