— не зрозуміла Альона.
— Вона сказала, що раз рибка зірвалася з гачка, ти спробуєш урвати свій куш по-іншому. Щоправда, мама думала, що це буде несамовита історія про твою власну хворобу або звістка про вагітність, що раптово виявилася. Але ти приплела свою матір.
Альона сторопіла. Олег що, справді вважає, що вона просто хоче розкрутити його на гроші? Він зовсім нічого не зрозумів про неї за той час, що вони зустрічалися? Як Олег може таке говорити? Прикро, боляче, важко. Несправедливі докори та звинувачення у меркантильності ранять душу.
Але Альона опанувала себе. Їй не можна зараз виявляти слабкість, ображатись. Олег — остання її надія.
— Олегу, послухай. Це все правда, я можу довідки показати. Висновок професора, прейскурант клініки.
— Це все легко сфабрикувати, — гнув своє хлопець.
— Професор сам тобі зателефонує, я його попрошу.
— Знущаєшся? Та цей дзвінок може зробити будь-хто, знайшла лоха.
— Олегу, ну це правда, я доведу! І потім, я ж не просто так величезну суму прошу. Я віддам, я все віддам, напишу розписку. Виплачуватиму і борг, і відсотки. Мені головне — операцію сплатити якнайшвидше. А кредит не дадуть, у мене офіційна зарплата надто маленька.
— Ну і як ти борг зібралася тоді віддавати? Сама кажеш, не потягнеш кредит.
— Підроблятиму, день і ніч працюватиму. Але гроші потрібні терміново, просто зараз.
— Несамовита історія. Шкода, що такий талант дарма пропадає. Могла б романи писати.
— Олегу, це правда!
— Набридло, — різко відповів хлопець. — Набридло слухати цю маячню. А я спочатку ще винним себе відчував, що так все вийшло. Ти мені здавалася наївною та щирою дівчиною. А тепер бачу, що мати моя мала рацію. З точністю передбачила твою поведінку. Все, не дзвони мені більше.
У слухавці пролунали короткі гудки. Альона знову і знову набирала номер Олега. Вона просто не зуміла донести йому всю серйозність ситуації. Треба краще пояснити, він зрозуміє. Але Олег, схоже, заблокував її номер. Ось і все. Остання надія випарувалася, як роса спекотного літнього дня.
Альона не уявляла, до кого ще звернутися. Олег… Він знову розтоптав і принизив її. Дав зрозуміти, що вважає колишню шахрайкою. Навіть розмовляти із нею не хоче. Як же так? Сльози бризнули з очей дівчини. Вона не могла, та й не хотіла їх утримувати. Як часто вона останнім часом плаче.
Альона перебувала на вулиці, просто на автобусній зупинці. Добре ще поруч не було інших людей. Як би вони сприйняли дівчину, що ридає ридма? А втім, чи не все одно? Альона безсило опустилася на лаву, обійняла себе руками. Вона здригалася всім тілом.
Її бив сильний дрож. І нічого із цим станом дівчина вдіяти не могла. Мабуть, то була істерика. Альона втомилася боротися. Втомилася стукати у всі двері і скрізь отримувати відмову. А тут ще Олег. Довелося звернутися до людини, яка одного разу розтоптала і принизила її. І він зробив це знову.
Але головне, що Альона так і не змогла допомогти мамі. Бачити, як життя день за днем потихеньку залишає рідну людину, нестерпно. Мама слабшала буквально на очах. Вона вже навіть на роботу не ходила. Сиділа на нескінченних лікарняних. Начальник погрожував звільнити жінку. Кому потрібна така співробітниця? Та що там робота?
Мати Альони вже й по дому насилу пересувалася. А вона ще така молода. І Альона, доросла дочка, не в змозі допомогти рідній людині. Адже якби не Альона, мама зараз почувала б себе набагато краще. Он і професор теж сказав, що вагітність та пологи остаточно підірвали здоров’я жінки. Великі сльози градом бігли по щоках дівчини.
Від схлипів, що стримувалися, було важко дихати. Альона все ніяк не могла опанувати себе. І тут просто перед нею зупинився автомобіль. Зупинився та й зупинився, подумаєш. Може, це просто когось до зупинки підвезли. Таке трапляється. Альона щосили спробувала заспокоїтися, щоб не лякати людей. Та де там?
Скло навпроти сидіння водія повільно опустилося. Альона зустрілася поглядом із сірими уважними очима. Це був молодий чоловік, трохи старший за Альону на вигляд. Він із неприхованим інтересом розглядав дівчину. А та все ридала, не в змозі заспокоїтися.
— А я тобі казала, казала, що з нею щось не те, ще здалеку помітила! — пролунав старечий голос із заднього сидіння.
Чоловік обернувся до невидимої пасажирки і розсіяно кивнув. А потім звернувся до Альони:
— Дівчино, що з вами? Вам потрібна допомога?
— Ні, ні, — заперечила Альона. Їй раптом стало соромно за те, що вона сидить і реве у всіх на очах. Люди через неї зупинилися. Адже їхали кудись у своїх справах, може, навіть поспішали.
— Ні, ви не соромтеся, якщо вас хтось образив або щось сталося, — продовжив чоловік.
Тут задні двері автомобіля відчинилися.
Із салону вийшла старенька. Легкий костюм, сиве волосся прибране в елегантний пучок. Ця літня жінка мало нагадувала ту стареньку в хусточці з тролейбуса, яка не могла знайти гроші на проїзд. І все ж таки це була вона. Альона її впізнала. Треба ж, який збіг! У них місто немаленьке, які були шанси зустрітися знову? І все ж таки це трапилося.
— Та я ж тебе знаю! — доброзичливо й тепло всміхнулася старенька. — Андрію, це та сама дівчинка з тролейбуса, пам’ятаєш, я тобі розповідала, яка за мене заплатила, коли я до тебе в лікарню їхала?
Чоловік теж вийшов з автомобіля. Тепер і бабуся, і онук стояли навпроти Альони, у якої від подиву навіть сльози висохли.
— Ну як же, звісно, пам’ятаю цю історію, — посміхнувся молодик бабусі. А потім подивився на Альону. — Уявляєте, я потрапив у легку ДТП. Мене на ніч залишили у лікарні, просто поспостерігати. Я навіть говорити бабусі не хотів. Просто у цій лікарні санітарка, її знайома, працює.
Вона й проговорилася. Ну і бабуся кинула всі свої справи, накупила на залишки пенсії мені їжі та ліків на рік вперед і рвонула до лікарні.
— Ось ти знову іронізуєш, — старенька з докором подивилася на дорослого онука. — А ось зрозумієш мене, коли сам дитину виростиш із немовляти і душу в неї вкладеш, тоді й поговоримо про зайві тривоги та хвилювання.
Альоні приємно було спостерігати за цією дружньою суперечкою. Добрі, небайдужі, чуйні люди, які явно дуже люблять одне одного.
— А я чомусь тоді в тролейбусі подумала, що ваш онук хлопчик чи підліток, — зізналася Альона.
— Для мене він завжди маленький. Хоч і вимахав уже під два метри і давно сам себе забезпечує, — усміхнулася старенька…
