«Віро, нам треба щось робити. Моя дружина страшенно злиться, що мама постійно плутається під ногами. Давай віддамо її в будинок для літніх людей», — запропонував він. Віра обурилася: «Та ти що вигадав ще? За це платити треба. Або ти платитимеш за неї? Я не платитиму, ніби мені гроші нікуди витратити».
«Ну тоді забирай її до себе. Я вже втомився від неї. Виходить на кухню, як привид, в очі так жалібно дивиться, наче ми їй щось винні. Наче вона звинувачує нас у чомусь, мені все набридло вже», — відповів Костя. «Ні, я її забирати не збираюся, вона в мене й так достатньо пожила. У тебе всього місяць. Давай, думай, куди її дівати, на вулицю ж її не викинеш, мати все-таки», — відповіла Віра.
«Якби я знав, що так складно буде, я б не погодився будинок продавати», — сказав Костя. «Та ти ж перший кричав, що тобі гроші потрібні. Чому тоді ти не замислювався про те, що доведеться кудись діти матір? Я попереджала тебе, що вона живуча, ще довго проживе, а тепер мучитиме нас», — відповіла Віра. Брат із сестрою так ні до чого й не дійшли, тож Антоніна залишалася поки що у сина.
До літньої жінки почало доходити, що дітям вона абсолютно не потрібна. Вона зрозуміла, що в цьому світі її ніхто не любить, і вона зробила страшну дурницю, коли дозволила дітям продати будинок. Тепер у неї нічого не залишилося, їй нікуди йти. Вона втратила все, що мала, і виявилася непотрібною власним дітям.
Антоніна вирішила сходити в гості до сусідки, яка жила біля її колишнього будинку. Кості з дружиною вдома не було, тому вона взяла свою сумку і самостійно пішла на транспорт. Літня жінка не знала, яка маршрутка йде в той район, але вирішила, що запитає людей на зупинці. Телефон залишила вдома, все одно ніхто дзвонити не буде, та й шукати її теж ніхто не стане.
Добрі люди підказали їй номер транспорту, який їде в потрібний бік, і вона благополучно дісталася до місця призначення. Коли вона побачила, що стоїть замість її старенького будинку, вона охнула: тепер там був шикарний маєток. Високий паркан захищав будинок від сторонніх очей, і нічого більше не нагадувало про те, що колись тут жила літня жінка. Антоніна відчула, як очі наливаються слізьми.
Що ж вона накоїла? Як вона могла піти на повідку у своїх дітей, які так підло вчинили з нею? У неї запаморочилося в голові, і вона притулилася до високого паркану. Через хвилину вона почула незадоволений голос: «Гей, ану відійди звідси! Знайшла собі місце, де перепочити! Швидко йди звідси, п’яничко! А то я зараз поліцію викличу, і тебе заберуть туди, де тобі й місце!»
Літня жінка підвела очі й побачила перед собою високого молодого чоловіка, який, насупившись, дивився на неї. Старенька нічого не відповіла йому, але прибрала руки від паркану і позадкувала. Тут вона спіткнулася об камінь і впала, голосно скрикнувши. Раптом вона почула знайомий голос: «Ой, Антоніно, це ти, чи що? Що ж це таке? Що ж ти так необережно?»..
